Читаем Меч Арея полностью

— Держись! — кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усі боки.

Й вона радісно відгукувалася:

— Держусь!

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою річкою, ще більше вогнище, й отаман корогоду потяг усіх із кручі додолу. Знявся несамовитий вереск, і виляск, і басовите гигикання, зміїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прірву, й од реготу, не можна було нічого почути, та ніхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою. Збігаючи зі стрімкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тільки вдвох із Славкою. Вже коли круча кінчалась, дівчина так шалено бігла в темряві, що, спіткнувшись, упала просто в обійми хлопцеві.

Вони так і застигли, самі в чорноті ночі, радісні, й перелякані, й без міри щасливі.

— Ти чого? — сказала дівчина й випручалась.

— Нічого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкріб дівчині пальцями долоню. То вже був усім відомий знак, і Славка спробувала висмикнути руку.

— Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

— Якщо рікти-ймеш, що любиш мене, то...

— То й що?

— То лжа є! — підвищила голос дівчина. , Ковальчук сказав:

— А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальців, які й досі деремезили їй гарячу спітнілу долоню, й промовила:

— І я тебе люблю. Ще з того літа запав єси мені в душу.

— Й ти-с мені запала з того літа, — визнав хлопець і цмокнув її в щоку. Дівчина сахнулась:

— А се що ради?

— Підеш за мною? — замість відповіді, спитав він.

Славка глибоко зітхнула:

— Мене за тебе не пустять.

— Хто?

— Хто?.. Й княгиня, й князь... і...

— Хіба вітця не маєш?

— Маю.

Вони помовчали, тоді Людота сказав:

— А я тебе вмикну.

Вона знову зітхнула.

— Сам не схочеш.

— А то що ради?

— Бо я...

Вона зайшлася гірким плачем і плакала довго й невтішно. Нарешті трохи вгамувалась.

— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

— Смерд! — гордовито відповів хлопець.

— А я-м... челядниця. Роба. Зумів єси?

— Ні! — вперто відповів хлопець. — Умикну тебе, й годі.

Й потяг далі, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало світло великих купальних вогнищ. Він увесь тремтів, і дівчина теж тремтіла, це він одчував, міцно тримаючи її гарячу руку в своїй руці...

З неба капали зорі, великі й рясні, Людоті навіть здавалося, що він чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нічного неба. Він дививсь угору й намагався думати про ті зорі, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозуміле, аж робилось лячно й моторошно на душі, й він повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Від самого сього душу поймало тепло й радість, і не хотілося думати про таємничі холодні зорі й про те, що буде взавтра, коли кінчиться коротка, найкоротша в літі купальна ніч.

— Заснула-с? — тихо спитав Людота.

Й дівчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить і на небі зорі?

— То вічі русинів, що відійшли в ірій.

— А вірій на небі?

— На небі.

— Й ті люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшні. Страшні перевертні, вовкулаки й упирі. Ті, що на небі, не страшні.

— Однаково страшно, — мовила дівчина й довірливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум'я. Та просто на них ішли дві тіні, й вони внишкли. Славка почала шепотіти якісь відвороти, але тіні виявилися хлопцем і дівчиною. Хлопець той казав:

— Умикну, ось видіти-ймеш.

А дівчина застерігала:

— Отець ноги тобі переламне.

— Хай ламне, однаково вмикну.

Й пройшли далі.

— Ти не страхаєшся? — спитала Славка.

— Ні. Хоч нехай там що. Забіжімо кудись. У Дерева, чи в Сівер, чи на Луги.

— Лугарі обітні: не водять жін.

— Тоді підемо на Дунай або в Галицькі гори.

Славка не відповіла. Він устав і потяг її за руку:

— Ходімо.

— Куди? В Галицькі гори?

Людота засміявся:

— Ні, ще не в гори. Ходімо до гурту.

Вони збігли до річки, яка тихо дзюрчала в пітьмі, тоді побралися берегом угору, де блискали вогні. Коло багаття з сього боку сидів сивий дід у старій ягнячій гуньці й грав на восьмиструнні гуслі, сам собі приспівуючи. Поряд сиділо й стояло душ із двадцять юнаків і юнок. Дівчата були простоволосі, й Славка тільки тепер схаменулась:

— А мій вінок?

Тоді потягла Людоту до води й, пристоявши, кинула вже трохи зів'яле повиття в річку. Вінок поплив, не занурюючись, але Славка не співала вслід йому, бо співати, щоб віночок знайшов їй ладу, зовсім не треба було. Й коли вода віднесла його далеко в темряву, Славка, весела й жвава, потягла Людоту сама до гусляра. Дід уже доспівував якусь, певно, довгу думу, бо тільки в цікавих і довгих дум такі закінчення, як у сеї.

— Такої сте хотіли? — поспитав дід у молоді.

— Такої! Такої! — загули хлопці й дівчата.

— Тоді бувайте живі й здорові, а я-м пішов до своєї хижі.

— Діду, ще однієї, тоді й до хижі! — озвався передніший отрок, не знати чому переперезаний навхрест вінками. Всі похопилися:

— Ще, ще однієї, діду!

— Ще хоч однісінької!

Перейти на страницу:

Похожие книги

Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза
Черный буран
Черный буран

1920 год. Некогда огромный и богатый Сибирский край закрутила черная пурга Гражданской войны. Разруха и мор, ненависть и отчаяние обрушились на людей, превращая — кого в зверя, кого в жертву. Бывший конокрад Васька-Конь — а ныне Василий Иванович Конев, ветеран Великой войны, командир вольного партизанского отряда, — волею случая встречает братьев своей возлюбленной Тони Шалагиной, которую считал погибшей на фронте. Вскоре Василию становится известно, что Тоня какое-то время назад лечилась в Новониколаевской больнице от сыпного тифа. Вновь обретя надежду вернуть свою любовь, Конев начинает поиски девушки, не взирая на то, что Шалагиной интересуются и другие, весьма решительные люди…«Черный буран» является непосредственным продолжением уже полюбившегося читателям романа «Конокрад».

Михаил Николаевич Щукин

Исторические любовные романы / Проза / Историческая проза / Романы