Меч Арея

В світлиці сиділа стара княгиня, запнута вдовиним полотком по самі вічі, бо так велить покон землі Руської, але розмовляла з хворим гостем вільно й невимушене. Говори про його батьків і про спільних, не відомих Богданові родичів. Коли Богдан зайшов, мати встала з лави й незвично клопітливою ходою подалася геть. Богдан вийшов за нею аж у сіни, дивився, поки відчинить двері на свою, жоночу половину, однак стара княгиня й не обернулася. Здивовано хмикнувши, Богдан зачинив по собі й сів подалік. Йому подумалося, чи не Руска, молода господиня, стала причиною того хвилювання.

Він поспитав Годоя:

— Що, язвить?

Біль десь-то був і справді великий, бо гість навіть не відповів, лише махнув кволо рукою. Київський князь хотів був йому сказати щось таке приємне, та слова повільно спливали в пам'яті, й доки пригадував, рипнули двері, й на порозі стала княгиня Рада. Богдан глянув на неї й одразу зрозумів і що трапилося, й чому тоді мати так поквапне зникла на своїй половині хати.

Стара господиня стояла в навстіж одчинених дверях, у світлицю тягло холодом, але так треба було, й ніхто на те не зважав. У руках у неї Богдан побачив здорового зозулястого півня з широким ярим гребенем і такими самими борідками, що спадали йому на рябі могутні груди.

— Маєш півника, княже Богдане! — врочистим голосом рекла стара княгиня й низько вклонилася синові Той поволі встав, підійшов до неї й мовчки поторкав птаха за червоний клобук. Півень невдоволено киркнув на його руку й тріпонув головою.

— Півник? — перепитав князь.

— Маєш півника ще одного, — вже не так урочисто відповіла стара господиня.

— Коли?

— Осе!

Вона простягла йому зозулястого гребенача й знову вклонилась, Богдан узяв його й пішов повз матір на ґанок, тоді, згадавши, разом із птахом ув одній руці збігав нагору й повернувся вже підперезаний мечем і в теплій овечій гуні, виквашеній у дубовій корі.

У двірці вже зібралося чимало люду — й челядники, й роби княжі, й можі, й підлі кияни, чулися збуджені веселі голоси, й коли київський князь повернувся назад до Годоя, в наквацьованих кров'ю руках його була тільки зозуляста й гриваста півняча голова. Князь аж сяяв од радощів.

Годой підвівся на вистеленій бурим ведмедном лаві й узяв ту голову, й обидва так старанно роздивлялися її, ніби могли помітити в ній риси юного київського княжича, який народився кілька хвилин тому.

— Першого Данком єси нарік? — поспитав Годой.

— Данком.

— Ліпо є, що не кура й сього разу.

— Так є.

Вони старанно уникали слова син, бо не можна згадувати людину, перше ніж її вречено буде котромусь кумирові. Київський князь, побоюючись, аби гість не переступив покону пращурів, бо від хрестатих можна сподіватися всього, поквапливо сказав:

— Учинив єсмь требу всеміжному Юру. Нарікаю йому сина свого!

Тепер можна було не боятись уроків, і він, а по ньому й князь Годой, полегшено зітхнули.

— Юрко?

— Так буде, — відповів київський князь і знову почав ворожити на півнячій голові, бо там усе сказано: й яким виросте новий княжич, і що робитиме, й скільки перемог на ратному полі матиме за своє життя, й скільки поразок.

Увечері на горі княжого хорому зібралася весела учта. Годой, спираючись на довгий меч, піднявся й собі сходинами на другий поверх. У найбільшій княжій світлиці сиділи всі значні люди князівства. Навіть челядникам і робам було виставлено в підклітях кадь меду й кілька дзбанів сити.

Приїхав і тесть князя київського вруцький князь Воїбор. Старий надзвичайно тішився, що його донька Русана дарує князеві тільки чад можеського шибу. Добре випивши, він перекрикував усю весільбу:

— А речи, княже: ліпа моя кров?

Богдан удоволено кивав головою й пив, і хоч настояні меди не брали його, та настрій мав добрий, веселий, бо таки можеське чадо двічі підряд народити — неабияка достойність, Києвому городові треба можів ратних, сміливих, і про се князь говорив того вечора не раз і не двічі.

Годой не був п'яний, бо пив мало, вів здалеку й ніколи не закінчував своєї думки, Богдан же швидко розгадував його хитрощі, й се теж додавало настрою.

— Греки не познають нашу звитягу.

— Вони дають Великому князеві дань.

— То не з шани, княже. Лиш убояться мечів наших.

— Слава й за те.

— Слава, та чи надовго? Вони гнусяться мм...

— Язичниками?

Годой, не знавши, як вимовити те слово, щоб не образити Богдана, тепер кивнув.

— Я ніколи не начеплю своєму синові хреста на шию, — розгадавши, куди верне Годой, усміхнувся київський князь.

Годой похилив голову й теж усміхнувся.

— Речи своїм грекам, що київський князь Богдан Гатило такоже гнушається їхніх кумирів.

— Бог єдин є, княже, — нагадав луганський гість, але в душі поцінував киянина: той таки не сказав: «Гнушаюся твоїх кумирів».

— Ти чув єси про... Юрів меч?

Годой пильно вдививсь у київського князя й не зразу відповів; у світлиці було гамірно, задушно й півтемно, горіла тільки свіча біля них та смоляна скіпка над протилежним краєм столу. Косар спробував упіймати вираз Богданових очей, але не зміг і відповів зовсім не те, про що його питано:

— Тепер найможнішим оружжям є...

Богдан докинув:

— Я відаю, про що маєш хіть казати: хрест?