Меч Арея

Рогволод відмахнувсь од сина, мов од надокучливої мухи, й Єутихій пішов з красної світлиці. Великий же князь посидів ще з годину й теж вийшов. Княжий двір був порожній, усі роби й челядники подалися на тік, за стіни городу, веректи жито й пшеницю, й лунке гупання ціпів долинало аж сюди. Князь подибуляв до воріт свого двору, а звідти за городські ворота на тік. Гупання дедалі дужчало й дужчало. Токів було кілька: княжий, болярський і городський, на якому верекли своє збіжжя витичівські можі, котрі мешкали не по селах, а тут, і всякий стольний народ — кожум'яки, горнчарі, боднарі та інші ремісники. Князь подався до свого току, біля самої засіки над кручею. В одному кінці пара сивих круторогих волів тягла кам'яний вал по крузі, встеленому товстим шаром порозв'язуваного сніп'я, молоденька ж роба погейкувала на волів, махаючи жердиною. В трьох інших місцях дев'ятеро робів і челядників верекли пшеницю в три ціпи, — гуп-гуп-гуп! — і в усі боки стріляло колюче велике зерня. Ще душ із двадцять подавали снопи з височенної скирти, відгрібали зверечену солому, складали на воза й везли до княжого двору, інші ж віяли над кручею, бо з-од Дніпра тягло гарним вітерцем. Два челядники в'язали обережно повимолочувані снопи в кулі — для околоту стріх. Півскирти було вже зверечено, й роби та челядники під наглядом тивуна працювали не розгинаючись.

Великий князь пішов у той бік, де провіяне зерно зсипали в рядняні міхи та мішки. Колись він найдужче любив сі дні, любив дивитися на свої скирти й на своє збіжжя, тепер за старою звичкою теж усилив руку до ще не засупоненого смугастого міха й пересипав жменю ясного важкого зерна. Того колишнього відчуття втіхи вже не було, й Рогволод поплентався до тивуна, що наглядав за перемірюванням навереченого жита, й пшениці, й проса та вівса.

— Піди до Ждана.

— Мені? А тут?

— Хай стане инчий. Речи, Рогволод зве. Й сів у холодку під засікою гостроколу, тивун же, передавши свої обов'язки іншому, потрюхикав до городу. Князь і сього разу не сподівався на Ждана, та велій болярин прийшов, хоч і нешвидко, але таки прийшов.

Певно, образа вже вивітрилася з його серця й сивої голови, й він торкнувсь рукою споришу коло свого поробошня з гострим, задертим догори снурованим носаком. Князеві теж личило підвестися й відповісти на привітання, але він сидів і мовчав, дивлячись у той бік, де молоденька дівчина-роба гейкала на круторогих волів.

— Пощо кликав єси?

Ждан був у білій полотняній сорочці й таких самих ногавицях, підперезаних широким чорним опоясом, неприкрите волосся стояло сивою стріхою докруж голови.

— Піди до... нього.

Велій болярин знав, про кого мовить князь, і не перепитував.

— Що ради?

Князь швидко зирнув на Ждана й так само квапно відвів погляд на свої воли.

— Хай прийде.

— Пощо?

— Так...

— Посли нарочитого.

Рогволод уперше подививсь боляринові в обличчя пильне й ніби аж ніяково.

— Не прийде з нарочитим.

— А не прийде, — погодився Ждан.

— Піди ти, болярине.

В голосі старого князя бриніло благання, якого Ждан уже давно не чув.

— Не маю хоті.

— Пощо?

— Бо й сам не відаєш, що маєш ректи Гатилові. Великий князь важко зітхнув. То була суща правда, він таки не знав, що скаже братовому онукові, коли той прийде до городу стольного.

— Сідь, — мовив князь. — У ногах правди не є. Велій болярин урешті сів, але був і далі невблаганний, і Рогволод більше не вмовляв його йти слом. Поряд, на сусідньому току, вереклося Жданове збіжжя, й вони просиділи під засікою в холодку до самого вечора, не промовивши й слова, хоч болярин був певен, що думають про те саме.

А вранці наступного дня Ждан прийшов до княжого терема взутий у черев'я з острогами, в безрукавій ягнячій гуньці й довгому доріжному корзні.

— Що ректи йому?

— Підеш?

— Що йому ректи маю?

— Хай приїде в двір мій.

Ждан хотів був іти, тоді роздумав і сказав:

— Позаутра старці кличуть на віче.

— Віче? Я-м не чув...

— Кажу, аби-с відав.

І пішов. Коло ґанку вже стояв осідланий кінь. Ждан вихопився на коня, мов молодий можик, і зострожив од самого терема. Разом із ним до городу Києвого поїхав і між Стоїмен.

Повернувся Ждан до Витичева ледве на третій день, стомлений і ввесь у куряві. Коли зліз із коня й витрусив корзно, сипнула хмара пороху. Великий князь дивився на те мовчазне обтрушування й розумів, що болярин повернувся ні з чим.

— Пощо-с такий укурений?

Ждан сердито блимнув на князя — князь хитрує й страхається, тому зумисне обминає запитувати про сутнє. Він хотів сказати йому щось різке, аби зігнати на чім-небудь оскому, натомість мовив про те-таки глупаве корзно:

— За вітром їхали смо. Вся курява в вічі лізе.

— 3-од самого Кий-городу вітер сюди дме?

Ждан віддав коня можеві Стоїменові й підступив до Великого князя впритул:

— Не приїде.

— Не приїде? Я-м так і знав, — обізвався князь і раптом зірвався на крикливці: — То й нехай! То й нехай! Не вельми смо плакали! Вірно, Ждане? — Його навіть порадував такий оберт справи. Хвала Богові й Дажбогові, що напоумили того невігласа не їхати — так ще й ліпше.

Та Ждан сказав:

— Київський князь кличе тебе в гості.