Меч Арея

Князь пристояв, тоді повернувся й вийшов, й Адаміс поплентав услід йому, знаючи напевно, куди той іде. Гатило спинився тільки біля терему домажиричевого.

— Клич.

Адаміс подививсь докруж. Пса в дворищі не було ніде, й він подався до низенької кліті, де стояла собача буда. Коло буди, відкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес із обрубаними для лютості вухами. Адаміс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч і не встигла ще заклякнути.

— Коли дав йому-с отрови?

— Тому два дні, — прохрипів грек. — Сього дні рано ще бігав...

Адаміс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимін того вечора запевняв, що Аттіла не вмре від порошку в персні, лише по якомусь часі заслабне й стане згідливіший у переговорах, а се так необхідно для Греції...

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який і досі тримав на долоні, але порох прилип у спітнілій жмені. Князь обернувся й пішов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамісового двору. За півгодини в супроводі Борислава, Вишати та п'ятьох комонників о коп'ях він проминув Полудневі ворота й одразу погнав коня вскач. Адаміс усе те бачив, і серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.

Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж підве-чір — мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночівлю, коли ззаду залопотіли копитами коні. Між Воротило, який виступав попереду, враз упізнав Великого князя та його вельможів і напинив поїзд. Богдан осадив коня біля самого консула.

Старий Максимін сидів на вороному інохідцеві блідий і впрілий. Спина йому згорбилася, мов неповний міх. Він не дививсь на Гатила, хоч бачив і відчував кожен його рух і порух. Сталося те, чого всі ці дні найдужче боявся консул. Він ще вчора підозрював, що той продажний одноплемінець зрадив його, а вранці остаточно пересвідчивсь у тому, хоч несмілива надія, мов притрушена попелом жаринка, й досі не згасала в його переляканому серці, старому й стомленому роками серці. Тепер же й та жаринка згасла. Скіфський володар сидів перед ним на сірому яблукатому коні живий і незвереджений, і зараз станеться те, чого й слід було сподіватися. В усьому винний той хрещений варварин Вікілла, й найбільше — голощокий Хрисафій, євнух, вічний лис і холодний отруйник...

Гатило потяг коневі вуди — аж той торкнувся собі мордою грудей, і крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:

— Речи володареві своєму, робе: «Теодосій висок породою, знаменит родом. Аттіла є не менш висок і знатен родом своїм. Але Аттіла, внащадивши монархію від отця свойого, уповні схоронив достойність. А Теодосій згубив сю достойність, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттілі, став робом його, але ще більш через те, що, яко роб невірний і лихоїмний, замислив чинити кови господареві своєму, котрий поставлен над ним небом і судьбою».

Потому зострожив свого жеребця, й тільки курява за ним устала, й усі незрушно стовбичили на місці, мов кам'яні ідоли на давніх могилах у степу; всі, хто зрозумів річі Великого князя київського й хто не зрозумів.

Не швидко стямився консул Максимін. Він рушив з місця тільки тоді, коли чільник руської учти махнув рукою їхати далі. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велій же болярин Борислав та решта можів о коп'ях поїхали з консулом далі. Гатило відряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Він і розповів Пріскові все, що лаштувалось останнім часом проти самодержця всії Русі, й Пріск потім чесно записав се до своєї книги.

Місяця вересня

Відтоді минуло тринадесять сідмиць, і в Київ город прийшла золотава осінь. Було ще по-літньому тепло, тільки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилаві дуби в Діброві ронили на землю рясне жолуддя. Гот Інгельд, колишній роб, якого Богдан кілька років тому наставив тивуном у своєму селі Можі Ловчі, казав, що в лісі над Либіддю-рікою розвелося багато вепрів-дикунів. Вони перерили все довкола, вередуючи навіть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князеві пропала хіть до вловів. Та й не до того було. В неосяжній землі його почалися великі рухи. Цілі племена лишали насиджені місця своїх пращурів і йшли шукати долі в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сіврів, які жили між Дінцем Сіврським і городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на нові, за Дунай, до тих сіврів, що поселилися там ще за часів Данка та Рогволода.

По сіврах туди-таки посунула й частина горватів, бо під горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дітьми вкупі, йшли через Русь на полудень і полунічні племена дреговичів, і смоляків з довгими рудими бородами та ільменських словін, перемішаних із чуддю, муромою й іншими уграми. їх теж вабили нові землі руського князя в далекій Мізії, якою правив тепер велій болярин Борислав.