Механічний апельсин

На схід від «Герцога Нью-Йоркського» починалися офіси, за ними височіла стара понівечена бібліотека, далі був багатоквартирний будинок «Вікторія», названий так на честь чи то якоїсь перемоги, чи чогось іншого, а за ним тяглися давні будиночки в районі, що мав назву Старе місто. Кілька чудових старовинних доміков, братики, в яких жили худі й сварливі полковники з ціпками в руках, підтоптані овдовілі ципи та глухі літні пані з котами — ті, яких, братва, не торкнувся за всю їххню пречисту жізнь жоден мужчіна. Там справді були старі вєщі, що за них приїжджі дали б чималу грошву, — картини, коштовності й таке інше давнє говно. Тихенько й без пригод ми підійшли до доміка під назвою «Пристанище»; два круглі ліхтарі на залізних стовпах нагадували вартових обіч дверей. В одній з кімнат на першому поверсі тьмяно мерехтіло світло, тож ми, невидимі на темній вулиці, зазирнули у вікно — подивитись, що ж там відбувається всередині. На вікні були металеві грати, як у в’язниці, одначе ми добре все просікли.

А відбувалося там ось що: стара ципа, сива-пресива, із зморшкуватим ліцом, наливала молоко з пляшки в блюдця й ставила їх на підлогу — певно, внизу крутилося безліч котов і кошєк, що без угаву нявчали. Ми помітили кілька жирних скотін, що, роззявивши пащеки й нявкаючи, вистрибнули на стіл. Бабушка з ними всіма розмовляла, щось вуркотливо їм говорила. На стінах у кімнаті було видно безліч картин, давній годинник тонкої роботи, скрізь стояли вази, різноманітні прикраси. Все мало коштовний, старінний вигляд.

— За все це відвалять добрячу дєньгу, братва, — прошепотів Джорджі. — Вілл Англієць не збрехав.

— А як пробратися всередину? — поцікавився Піт.

Я мусив якомога швидше розтовкмачити, щоб випередити Джорджі.

— Насамперед, — прошепотів я, — слід спробувати звичайний шлях у двері. Я підійду і дуже ввічливо скажу, що одному з моїх кентів на вулиці запаморочилось у голові. Джорджі буде готовий це зіграти, коли вона відчинить. Я попрошу її винести води чи викликати по телефону лікаря. А далі все просто.

— Так вона тобі й відчинить! — кинув Джорджі.

— Піймав не піймав, а погнатися можна, хіба не так? — відказав я. Джорджі лише стенув плєчамі і по-жаб’ячому скривив рота.

— А ви двоє, кентики, — звернувся я до Піта з Димом, — станете обабіч дверей. Гаразд?

Хлопці згідливо закивали головами в темряві.

— Тож гайда! — сказав я Джорджі й сміливо ступив до дверей. Там був дзвоник. Я натис кнопку, і в передпокої задеренчало: «др-р-р-р-др-р! «Коли ципа та всі її кошкі почули це деренчання, то, певно, спершу нашорошили вуха, а тоді здивовано завмерли. Тож я натис кнопку ще нетерплячіше. Потім нахилився до щілини для пошти і якнайчемніше гукнув:

— Пані, допоможіть, будь ласка! Моєму другові раптом стало млосно серед вулиці. Дозвольте мені подзвонити лікареві.

Я побачив, що в передпокої спалахнуло світло, і почув, як бабушка зачовгала ножкамі в капцях — човг-човг! — простуючи до дверей. Не знаю чому, але мені спало на думку, що в кожній руці вона тримає по жирному котярі.

— Забирайтеся геть! — гукнула вона несподівано низьким голосом. — Забирайтеся, а то стрілятиму!

Почувши це, Джорджі трохи не зареготав. А я, вдаючи, ніби переживаю і розгубився, виховано проканючив:

— Благаю вас, пані! Моєму другові дуже зле!

— Забирайтеся! — повторила вона. — Знаю я ваші підлі штуки: спершу вмовите мене відчинити двері, а тоді — придбати якийсь непотріб. Забирайтеся, кажу вам! — Чарівна наївність, та й годі. — Забирайтесь геть, а то напущу на вас своїх котів!

Схоже, вона трохи схибнулась від самко-мотної жізні. Я задер голову й побачив якраз над дверима підйомне вікно — ставши комусь на плєчо, можна бистро потрапити в будинок. Що ж, цієї ночі це саме той аргумент, що треба. Отож я промовив:

— Гаразд, пані. Якщо ви відмовляєтесь надати допомогу, я змушений тягти свого хворого товариша в інше місце. — Підморгнув кентам, щоб тримали язика на припоні, а сам знову гукнув: — Дарма, друзяко, може, десь-інде таки трапиться добра душа. Хоч цю стару пані не варто й звинувачувати за її підозріливість — надто вже багато пройдисвітів та негідників вештається тут поночі. Вона, звісно, не винна.

Ми знову мовчки почекали в темряві, а тоді я прошепотів:

— Чудово, кентики. Вертаємось до дверей. Я стану Димові на плечі, відчиню віконце й залізу всередину. Потім стулю тій старій ципі пельку й відчиню вам двері. Ніяких проблем! — Я гадав, що в такий спосіб довів хлопцям, хто тут вожак, хто чєловек, напханий ідеями. — Погляньте! — вигукнув я. — Над дверима є виступ, на нього зручно сттати копитамі.

Хлопці це побачили й у захваті — принаймні так мені здалося — закивали в темряві головами, примовляючи: «Атож, атож…»