Механічний апельсин

Мабуть, він жартував, бо з темряви почувся смєх. А тоді мене присилували смотрєть найогидніший фільм — про японські тортури. Події відбувалися під час другої світової війни. Солдатів прибивали цвяхами до дерев, палили знизу вогнем, кастрували; я навіть прокоцав, як одному відтяли мечем голівера, і поки котилася голова, ворушачи, мов жива, губами й кліпаючи глазамі, обезголовлене солдатове тєло, з шиї якого бив кривавий фонтан, трохи пробігло й упало. І все це — під голосний регіт японців. Різі в животі, головний біль і спрага стали нестерпні; здавалося, їх викликає кіно. Тому я заволав:

— Припиніть! Прошу вас, припиніть! Я більше не можу!

— Припинити? — почувся насмішкуватий голос доктора Бродскі. — Кажеш, припинити? Та ми ж тільки почали! Решта вибухнули смєхом.

5

Не хочу змальовувати, братики, інші жахливі вєщі, що їх мене примусили посмотрєть того дня. Вони наче відбивали марення доктора Бродскі, доктора Бренома й решти білохалатників, а коли зважити на те, що там сиділа ще й дєвочка — вона крутила ручки й стежила за приладами, — то кожне з них було більшим паскудою і дєрьмом, ніж перший-ліпший прєступнік із Держв’язу. Мені й на думку не спало б, що людина здатна бодай замислити такі фільми. А мене присилували їх смотрєть, прив’язавши До крісла й широко розтуливши мені глаза.

Я міг тільки громко кричати, вимагаючи вимкнути, негайно вирубіть проектор, але мій голос розчинявся в шумі драк, у зойках від знущань та гучній музиці. Тож ви можете собі уявити, з якою полегкістю я побачив останній сюжет і почув, як доктор Бродскі втомлено позіхнув:

— Гадаю, на перший день досить. Ви згодні, Бреноме?

Коли ввімкнули світло, голівер у мене смикався, мов двигун, що виробляє біль, а в роті було сухо й гидотно, наче я наковтався дєрьма; я відчував, братики, що хочу виблювати всю піщу, яку з’їв за ціле своє життя, відколи мене відлучила мати.

— Гаразд, — мовив доктор Бродскі, — можна відвезти його до ліжка. — Тоді поплескав мене по плечу й додав, усміхаючись на всю пасть: — Добре, добре. Початок багатонадійний.

Він пошкандибав «геть, а за ним рушив і доктор Бреном. Цей устиг іще приязно, по-кентовськи ошкіритись до мене, так наче не мав з цими вєщамі нічого спільного, наче його, як і мене, присилували їх робити.

Тим часом відв’язали від крісла моє тєло і звільнили повіки, тож я знову міг розплющувати й заплющувати глаза. І я їх заплющив, братва, відчуваючи, як болить і смикається мій голівер. Мене посадили в крісло-каталку й повезли назад до маленької спальні-шмальні. Білохалатник, який мене котив, почав наспівувати якусь свинячу поп-пісеньку, і я прогарчав:

— Замовкни, ти!

У відповідь він лише рассмєялся.

— Не переймайся, друже! — 1 загорлав іще голосніше. Я знов опинився в ліжку, почуваючи себе зовсім больним. Але заснути не міг. А втім, невдовзі у мене склалося враження, ніби ще трохи — і мені справді покращає. Потім принесли кайфовий гарячий чай, щедро заправлений молоком та сахаром, і я його вихлебтав, розуміючи, що жахливий кошмар залишився позаду. Цієї хвилини з’явився доктор Бреном — сама привітність і усмішка.

— Так, — сказав він, — за моїми підрахунками, до тебе вже має повернутися добре самопочуття. Правда?

— Сер, — мовив я насторожено, бо не усьок, чого він заговорив про підрахунки, адже коли больному кращає, то це його особиста справа, вона не залежить від чиїхось там підрахунків.

Він сів — такий самий привітний, щирий — на краєчок ліжка й повідомив:

— Доктор Бродскі тобою задоволений, у тебе дуже позитивна реакція. Завтра, звісно, буде вже два сеанси — ранковий і денний, тож я уявляю собі, як ти виснажишся на кінець дня. Але щоб тебе вилікувати, ми мусимо бути суворими.

— Тобто мені знов доведеться сидіти?.. — перепитав я. — І знов дивитись?.. Ні, ні! — заволав я. — Це було жахливо!

— Звичайно, жахливо, — усміхнувся доктор Бреном. — Насильство завжди жахливе. І ти вчишся це усвідомлювати. Твоє тіло вчиться.

— Але я не розумію… Я не розумію, чому мене так нудило? Досі такого не траплялося ніколи. Навіть навпаки. Тобто, коли я чинив насильство чи бачив, як його чинять, я почував себе пречудово. Просто не збагну, чому, і як, і що…

— Життя — дивовижна річ, — урочисто промовив доктор Бреном. — Життєві процеси, будова людського організму — хто до кінця розкриє ці чудеса? Безперечно, доктор Бродскі — видатна людина. Те, що з тобою тепер відбувається, — природна реакція нормального здорового людського організму на вияви диявольської сили, що втілює в собі принципи руйнування. Ти зцілюєшся, стаєш здоровим.

— Я цього не відчуваю, — заперечив я, — і не можу збагнути. Що ви такого зробили? Адже я геть заслаб!

— Хіба зараз ти почуваєш себе зле? — спитав він з кентовською улибкой на ліце, — П’єш чай, відпочиваєш, спокійно розмовляєш із другом… Отже, самопочуття в тебе непогане?

Невиразний біль у голівері, слабість у тєлє ще давали про себе знати, одначе почувався я, братики, справді дуже добре, навіть подумував уже про обід.

— Ніяк не второпаю… — насупився я, розмірковуючи. — Ви зробили щось таке, що я прихворів.