Механічний апельсин

— Гаразд, — сказав я, — це моя кімната, і ніхто не стане цього заперечувати. І це мій дім. То що ви мені запропонуєте, любі те і ем?

Обоє дивилися так само похмуро, а мати наморщила мокре від сліз ліцо й наче аж дрижаки хапала.

— Все це треба обміркувати, синку, — зрештою озвався батько. — Ми ж бо не можемо прогнати Джо, не можемо просто взяти й виставити його за двері, адже так? Джо працює тут за дворічним контрактом, і ми з ним уклали угоду, правда, Джо? Я хочу сказати, синку, ми думали, що ти будеш у в’язниці ще довго, а ця кімната стояла порожня.

По татусевому ліцу було видно, як йому соромно. Я лише посміхнувся й промовив;

— Я вже віжу. Ви звикли до спокою і до зайвих бабок. Ось у чому річ. А ваш син — це самі прикрощі.

І тут, братики, — хто не вірить, хай поцілує мене в гузно, — я заплакав, так мені стало шкода себе.

— Розумієш, синку, — сказав батько,’— Джо вже віддав нам гроші за наступний місяць. Тобто, хоч би що ми вирішили, вимагати, щоб він забрався геть, ми не можемо. Правда, Джо?

— Я звик думати про вас двох як про своїх батька й матір, — відповів той Джо. — То хіба сумління дозволить мені піти тепер і залишити вас на ласку оцього малого чудиська, що перестало бути справжнім сином?! Зараз він плаче, але все це — хитрощі й прикидання. Виженіть його, хай знайде собі кімнату десь-інде. Хай зрозуміє свої помилки і те, що такий поганий хлопець не заслуговує на таких добрих батька й матір, як ви.

— Ну гаразд, — сказав я і, все ще зі сльозами на очах, підвівся. — Тепер я розумію, що й до чого. Нікому я не потрібен, ніхто мене не любить. Я стільки вистраждав, а всім здається, що цього замало. Я бачу.

— Ти примушував страждати інших, — відрубав той Джо. — І тепер тобі залишилося тільки одне: постраждати як слід самому. Ми збиралися тут вечорами за сімейним столом, і мені все розповіли про твої вчинки. Я був просто приголомшений. Часто мені від тих історій ставало аж погано.

— Як би мені хотілося, — зітхнув я, — повернутись назад до тюрми! До доброго старого Держв’язу… Зараз я вшиюсь. І ви ніколи вже мене не побачите. Я сам влаштую свою жізнь, красненько вам дякую. Хай це буде на вашій совісті.

— Не треба все це так сприймати, синку, — пробелькотів татусь, а матуся захлипала: «У-ю-юйІ» — і потворно скривила ліцо.

А той Джо обійняв її і почав гладити та заспокоювати, як безумний. Похитуючись, я почалапав до дверей і забрався геть, залишивши їх на самоті з тяжким гріхом, братики.

І пішов я, братва, вулицею, куди глаза світять, і перехожі здивовано витріщались на мою вечірню одежду. Того паскудного зимового ранку було холодно, я весь тремтів і мріяв утекти світ за очі, щоб не думати про всі ці вєщі. Автобусом я доїхав до Центру, а тоді повернувся пішки назад до Тейлор-плейс. Тут була крамниця грамплатівок «Мелодія», куди я колись учащав, братики. В крамниці начебто нічого не змінилось. Я ввійшов, сподіваючись побачити Енді, голомозого, худющого, люб’язного маленького чєловєка, в якого я в давні добрі часи купував платівки. Однак Енді там уже не було, братики. В крамниці стояв вереск і писк запелюшників (цебто підлітків) — мальчіков та ципок, які слухали жахливі поп-пісні, ще й витанцьовували під них, а чувак за прилавком, сам учорашній запелюшник, клацав пальцями й смєялся, як безумний. Я підійшов до нього, дочекався, поки він зволить звернути на мене увагу, й сказав:

— Я б хотів послухати Моцарта, номер сорок.

Не знаю навіть, чому саме це мені так запам’яталося.

— Що сорок, друже? — перепитав продавець.

— Симфонію, — пояснив я. — Симфонію номер сорок соль-мінор.

— Ти ба! — вигукнув один із запелюшників, що танцювали; пасма волосся закривали йому глядєлкі. — Сміхфонію! Справді сміх — він хоче сміхвонію! Я відчув раздражєніє, однак мусив тримати себе в руках, тож тільки всміхнувся до чувака за прилавком, а також до всіх запелюшників, що витанцьовували й кричали.

— Пройди до фонокабіни, друже, — запропонував продавець. — Я перемкну програвач туди.

Я зайшов до тєсной кабіни, де можна було послухати платівку, перше ніж її придбати, і чувак увімкнув для мене програвач. Однак замість Моцартової Сорокової зазвучала «Празька» — мабуть, той чувак схопив першу-ліпшу платівку, що стояла на полиці. Це викликало в мене страшенне раздражєніє, але я мусив погамувати його, боячись болю й нудоти. Та я забув про те, про що не повинен був забувати від самого початку, ще коли вирішив розважитись. Ті виродки-лікарі зробили так, що від музики, яка будила в мені почуття, я нездужав, так наче смотрєл насильство чи збирався вчинити його сам. Річ у тім, що кожен показаний мені фільм про насильство супроводжувала музика. Я пригадав, зокрема, страшний нацистський фільм, у якому звучав фінал П’ятої симфонії Бетховена. І тепер мені й чарівний Моцарт видався бридким. Я прожогом кинувся з крамниці під смєх запелюшників та крики продавця: «Егей-гей!» Але я вже нічого не слухав. Хитаючись, мов сліпий, я пошкандибав через дорогу й завернув за ріг до молочного бару «Корова». І тут я збагнув, чого хочу.