Механічний апельсин

Коли він вийшов, я роззирнувся в тій малєнькой затишній кімнаті. Безліч книжок, камін, кілька стільців. Було видно, що тут бракує жінки. На столі стояла друкарська машинка, поруч валялися аркуші паперу, і я згадав, що той чєловєк був письменник. «Механічний апельсин» — так називався тоді рукопис. Смішно, що це збереглося в моїй пам’яті. А втім, краще б я про це не згадував, бо тепер відчув потребу в допомозі й співчутті. А все — оті грязниє ублюдкі в жахливій білій будівлі, то вони зробили з мене такого безпорадного і спраглого на доброту. Навіть більше, тепер мені й самому хотілося поспівчувати комусь і допомогти, аби лиш хтось потребував цього.

— А ось і я, — сказав господар, повернувшись. Він дав мені склянку гарячого підбадьорливого пойла, я випив і відчув себе краще. Потім він промив подряпини в мене на ліце і промовив:

— Зараз приймеш гарячу ванну, а тоді вже розповіси про все за вечерею. Поки купатимешся, я приготую чогось гаряченького.

Я не міг стримати сліз, братва, такий він був добрий. А чєловєк, мабуть, побачив, що глаза мої на мокрому мєстє, бо поплескав мене по плечу й сказав:

— Ну ж бо, годі, годі!

Отож я піднявся сходами, прийняв ванну, а він приніс мені піжаму й халат, нагріті над каміном, а також стоптані тапочкі. І хоч у мене ще стріляло в голові й боліло все тєло, я вже був певен, що невдовзі почуватимусь багато краще. Коли я зійшов униз, то побачив, що він накрив уже в кухні стіл, поклав хлібину й поставив пляшку гострого соусу «Пріма». Потім додав ще чудову яєчненцію з ломтікамі шинки та розвареними сосисками, а також два кухлі солодкого чаю з молоком. Сидіти в теплі й вечеряти було просто кайфово. Я відчув, що страшенно зголоднів, тому, з’ївши яєчню, заходився ковтати ломтік за ломтіком хлєб, намазуючи його маслом і суничним варенням, яке брав із здоровєнной банкі

— Краще вже не буває, — признався я. — Як же я вам за все це віддячу?

— Мені здається, я знаю, хто ти, — сказав господар. — Якщо ти справді той, кого я маю на увазі, то ти, друже, прийшов туди, куди треба. Чи то не твоє фото надрукували сьогодні ранкові газети? Чи не ти став нещасною жертвою отого жахливого нового методу? Коли так, то тебе послала сюди сама доля. Спершу людину піддали тортурам у в’язниці, а тоді викинули на вулицю, щоб її змордувала поліція! В мене серце за тебе розривається, бідолашний хлопчику.

Я не спромігся видушити з себе й слова, братики, хоч сидів з роззявленою пастью, ладний відповісти на будь-яке запитання.

— Ти не перший, хто шукає тут розради, — провадив господар. — Поліція вподобала нашу околицю й часто привозить сюди своїх жертв. Але це — справжній знак долі, що ти, жертва не лише поліції, також опинився тут. Може, тобі доводилося чути про мене?

Треба було дуже пильнувати, братики.

— Я чув про «Механічний апельсин», — відповів я. — Читати не читав, але чув.

— Он які — кинув він, і ліцо ного засяяло, наче вранішнє сонечко над обрієм. — А тепер розкажи про себе.

— Розказувати особливо нема й чого, сер, — скромно промовив я. — То була дурна хдоп’яча витівка. Мої так звані друзі умовили мене, навіть примусили, залізти до будинку однієї старої ципи, тобто жінки. Я не заподіяв їй ніякої шкоди. Та коли вона кинулася мене проганяти, хоч я й сам збирався сумирно покинути будинок, у неї, на лихо, стався серцевий напад, і згодом вона померла. Мене звинуватили в тому, що я призвів її до смерті, і посадили за грати, сер.

— Так, так, розказуй далі.

— Потім міністр нутрощних… цебто внутрішніх справ обрав мене, щоб випробувати на мені отой «метод Людовіка».

— Розкажи про це докладніше, — попрохав чєловєк. Він нетерпляче подався вперед і, потрапивши ліктями просто у відсунуту мною тарілку, вимазав светра суничним варенням.

Я розповів йому про все. Згадав кожну дрібницю, братики. Він уважно слухав, глаза його палали, пасть розтулилася, а на забутих тарілках тим часом холонув-і застигав жир. Коли я закінчив, чєловєк підвівся і, киваючи головою та гмукаючи — гм, гм, гм! — став збирати зі столу тарілки та інші вєщі, щоб віднести їх до раковини й помити.

— Я залюбки зроблю це сам, сер, — запропонував я.

— Відпочивай, відпочивай, бідолашний хлопче, — заперечив господар і відкрутив на всю потужність кран. — Ти порушив закон, я згоден, але покарання перейшло всі межі. Вони перетворили тебе з людини на якусь зовсім іншу істоту. На істоту, позбавлену сили й волі робити вибір. Приречену лише догоджати суспільству, наче та машина, заведена на добро. Я чудово все це розумію. Здогадуюсь навіть про побічні наслідки. Музика, статеві зносини, література, мистецтво — тепер усе це має викликати в тебе не втііху, а біль.

— Саме так, сер, — підтвердив я, потягуючи труїлку з фільтром, якою мене пригостив той добрий чєловєк.

— Вони в усьому перегинають палицю, — проказав він, неуважно витираючи тарілку. — Але тут хибна сама ідея. Людина, позбавлена можливості вибирати, перестає бути людиною.

— Так само казав і кап, сер, — зауважив я. — Тобто в’язничний капелан.