Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

На хвильку всі ущухли і витріщились на мене, наче я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу.

- Ти ж не знаєш іспанської, - нарешті прошепотів Сьома.

- Це в ту Мексику? - перепитав Сєрьога так, наче Мексик на нашій планеті було дві. - Це ж до біса далеко!

- Ну далеко, то й що? Мігель обіцяв зустріти мене у Мехіко, розквартирувати, коротше, допомогти з усім, - збрехав я, відчуваючи, що вивергнута моєю пащекою інформація струсонула співрозмовців подібно до маленького землетрусу. - Ну то як, пацани? Що, духу забракло? Хто зі мною? Га?! - я ледь не проверещав ці слова, стараючись надати їм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою.

Хлопці німували як партизани. Я переводив погляд із Сєрьоги на Сьому, з Сьоми на Дімона, і назад. Сєрьога першим захитав головою, низько опустивши погляд:

- У мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди й назад…

Я міг би довго його уламувати, доводячи, що гроші - це не головне, і що це насправді навіть не проблема, що головне - це захотіти, а нашкребти необхідну суму уже якось вдасться. (Хоча я сам не знав навіть приблизно у скільки обійдеться такий вояж, а тому змовчав. Я точно знав тільки те, що у Мексику ми, хоч лусни, дешевих квитків уже не знайдемо.) Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру і проказав:

- Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза…

Я спохмурнів і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелося чухатись. Надія надибати компаньйона згасла так само швидко, як і спалахнула хвилину тому, бо останній хто лишився - Дімон - був найбільшим лінюхом з усіх. Нам трьом вартувало неабияких зусиль витягти його в місто подудлити пивця, а про мандрівку на інший континент годі було й думати - легше було змусити зразкового совєцького піонера матюкатися з трибуни на параді в день n-ої річниці Вєлікого Октября.

Тож я розчаровано звісив вуха, а Дімон відпив трохи з довгастого фіала, гучно прицмокнув, тоді вперся у мене поглядом Кашпіровського і спитав:

- Коли ти збираєшся їхати?

У той момент я ще не збирався нікуди їхати, а проте з останніх сил напнувши груди гордо прорік:

- У липні-серпні.

- На скільки?

- На місяць. На менше туди нема чого їхати.

Якщо досі Дімон ще міг мати якісь сумніви стосовно своєї участі у моїй навіженій авантюрі, то після отого безапеляційного «на місяць», вони мали остаточно зникнути. Одначе хлопець гордовито глипнув на Семена і Сєрьогу, тоді почухав себе правицею під підборіддям і незворушно огласив:

- Я їду з тобою.

Пиво застрягло у мене в горлянці і я ледь не зросив ним стола, наче якийсь слоняра, що поливає себе водою з хобота.

- Що ти сказав?!

- Я кажу, я їду з тобою в Мексику, - спокійно повторив Дімон.

Я не міг повірити власним вухам. Моє серце загупало з такою силою, що я відчув віддачу в п’ятах, забилося ще сильніше ніж тоді, коли я вперше дізнався, що мій сусіда по квартирі - то ніякий не «італьяшка», а стопроцентний мексиканець. Ось воно, ось цей великий момент, який увійде в аннали історії! Я вхопив жар-птицю за хвоста, я зробив неможливе, впритул підступившись до Мрії! Я почував щось подібне до втіхи зятя, на очах у якого теща загриміла в колодязь, - моя життєва енергія з такою силою струменіла з усіх пор, що хотілось трощити посуд у барі і з нестримним оптимізмом колошматити пики флегматичних шведів. Того вечора я особливо любив життя і ладен був волати про це на увесь Gamla stan.

Під ранок у мене, щоправда, зародились сумніви. Річ у тім, що Дімон, попри своє чисто слов’янське походження, не надто дружив зі спиртними напоями. Тобто зовсім не дружив до того, як приїхав у Швецію, і першим, хто приневолив його видудлити кілька чарок горілки під час однієї інтернаціональної вечірки в студмістечку KTH був… кгм… ваш покірний слуга, іншими словами - я. Не міг же я допустити, щоб перед очима міжнародної спільноти якийсь затурканий венесуелець хильнув горілки більше, ніж чистокровний породистий слов’янин, народжений ще у Радянському Союзі. З гордістю доповідаю, панове: слов’янську честь було врятовано! Щоправда, Дімона того вечора довозили додому в горизонтальному положенні. Тому, як кажуть математики, існувала ймовірність, що його сколихнули не стільки мої теревені про Мексику, скільки славетний німецький «Paulaner», добросовісно ним осушений того вечора.

Тому наступного дня ще до ленчу, ні на що в принципі особливо не розраховуючи, я передзвонив Дімону і перепитав, чи він бува не передумав. На моє здивування версія про звитяжно-ефемерний (чи ефемерно-звитяжний) вплив алкоголю не підтвердилась, відповідь білоруса звучала так само твердо й непохитно, як і минулого вечора.

- Я їду, - сказав Дімон.

- Ми їдемо! - сказав я.