Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

Так воно все і закрутилося. З прискіпливістю нишпорки я вишукував усю інформацію про історію Мексики. Не минуло й півроку, як я вже знав про конкісту, конкістадорів та цивілізації доколумбової Америки більше, ніж моя вчителька всесвітньої історії. День за днем посмикані уривки та епізоди конкісти - однієї з найбільш огидних та кривавих сторінок в історії людства - виструнчувались у логічну послідовність подій, а образи найвидатніших її сподвижників, Педро де Альварадо, Дієго Веласкеса, Васко Нуньєса де Бальбоа, Дієґо де Альмаґро і самого Кортеса, набували дедалі чіткіших обрисів. Одну за одною я відкривав для себе цивілізації ольмеків, сапотеків, ацтеків та майя, а слідом за ними - десятки грандіозних пам’яток культури, недосяжно далеких і таємничих.

Нині, озираючись назад, я розумію, що палке бажання п’ятнадцятирічного хлопчака поїхати у Мексику скидалось на тимчасове потьмарення глузду, викликане небувалої сили розладом шлунку. В часи просвітління я досить тверезо оцінював свої шанси дістатися до Мексики, прикинувши, що вони приблизно на 0,5% більші, ніж у середньостатистичного слона, який затіяв уплав догребти до Американського континенту, відчаливши десь від берега Екваторіальної Гвінеї (і припускаючи, що по всьому маршруту слонові поталанить з погодою і вітром).

Але то вже не мало значення. Мрія жила і давала снагу жити. Я засинав, маючи перед очима неосяжні простори долини Анауак

[5], попри те, що сама думка про можливість дістатися туди навіть уві сні здавалася несусвітньо зухвалою. Прокидаючись, я відчував на губах солоний присмак від бризок атлантичного прибою на узбережжі Козумеля

[6]. Іноді по дорозі до школи порив сирого вітру, який виплигував на мене з проходу між будинками, приносив із собою шум води, що мчала з вершин Сьєрра Мадре Орієнталь

[7] униз, у тропічні ліси, і далі - до океану. На усіх футбольних мундіалях я вболівав лише за збірну Мексики (у ті роки Україна не вельми радувала своєю присутністю на фінальних стадіях Чемпіонату світу). Далека латиноамериканська країна випалювала мозок, надила, немов кароока східна красуня спокушала своїми розкішними принадами. І тоді я остаточно зрозумів: у мене є Мрія, ім’я її - Мексика.

А потім… Непомітно один за одним роки зісковзували у безодню минулого, і невдовзі, як це часто трапляється, усі мрії поволі розчинилися під тиском того, що ми, уже дорослі, звикли називати дорослим життям. Скоро я впевнився: школа - то ніщо, порівняно з тим, що з нашими мріями робить повсякденне життя…

* * *

Вирвавшись з-за шкільної парти, мені не довелось відразу потрапити в оте справжнє доросле життя. Я нікуди не поїхав і вступив до університету у своєму рідному Рівному, акуратному невеликому містечку на заході України. Мешкав, зрозуміло, з батьками, через що житейські буревії ще досить довго оббігали мене стороною. Це дозволяло трохи розслабитись і помріяти, тож у ті часи моя велика Мрія ні на мить мене не полишала.

На останніх курсах мене почала гнітити убивча визначеність усього наперед, яка іноді межувала з приреченістю. Запопадливі викладачі хутко розкреслили моє життя років на десять наперед, прикріпивши мене, наче шматок сірого пластиру, до університету. Річ у тому, що я, будучи затятим активістом та ще й надміру кебетливим, уже встиг, як писав Габріель Гарсіа Маркес, «вивалятись у лайні слави», тому уся викладацька ватага, починаючи з лаборантів і закінчуючи деканом, спала і бачила мене у своїх хвацьких рядах.

Мене коробило не так від того, що доведеться стати викладачем-провінціалом, як через те, що мені цю роль нав’язали. Зі скрипом я закінчив університет, відгуляв випускний і наступного ж дня драпонув до Києва. Не стільки заради грошей чи якоїсь вигоди, скільки через те, аби вчинити наперекір усьому, до чого мене підхльостували, а заодно усім довести, який я крутий та модний. Якийсь час працював інженером, програмістом, менеджером. Вступив до аспірантури, але іншого університету. Хотілось усього і одразу, причому я сліпо вірив, що обов’язково це отримаю. Довго ще смикався туди-сюди із задертим носом, поки врешті моя броня з оптимізму не подалася під безперервною канонадою реального життя, і мені відкрилась істина про те, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь білий та пухнастий, у цьому реальному житті нікому зі своїми знаннями не потрібен.

Приблизно у цей же час життя взялось підкладати у голову порожні речі. Гарні машини, гарні жінки - все те, чим нас годує нинішнє суспільство. Життя щодня шепотіло над вухом скрадливим голосом:

- Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Як так без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, чесне слово! І цейво, тіки іномарку!