Мексиканські хроніки Історія однієї Мрії

- Беріть з собою побільше води, там її не буде, - проказав він останнє напуття, - он там вас чекає човняр. Хай щастить!

Ми кивнули йому та спустились до причалу. Через спеку говорити не хотілося. Цинамонові води мляво хлюпали вздовж плескуватих берегів, полискуючи брунастими спалахами. Плоскодонки ліниво погойдувались на хвилях. Кожен човен був метрів десять завдовжки і не більше метра шириною, а посередині мав навіс з пальмового листя для захисту від сонця. Френк підстрахував Крістіну, а за дівчиною на хистку палубу заплигнув я. Останнім до човна зайшов стерновий, гарно збудований юнак у чорних штанях та чистій, хоч і запраній білій сорочці. На розхристаній шиї у нього теліпались дерев’яні вервиці з хрестиком, а до сплющеного носа приліпились модні спортивні окуляри. Усе разом надавало йому доволі екстравагантного вигляду.

- Estбmos listos

[117]? - голосно спитав він і, не дожидаючись відповіді, завів моторчик.

Човновий двигун трохи попручався, але перегодя таки загарчав, випустивши над собою грибок сірого диму. В повітрі добряче засмерділо соляркою. Човняр побожно перехрестився і спрямував плоскодонку вниз за течією.

Розмаїта зелень з покотистих берегів заповзала в грязьку воду, повністю скриваючи надбережжя. Деякі дерева підхоплювалися буквально з води. Ми славно шкварили між ними розплавленою каштановою течією, затиснуті з обох боків пухнастими малахітовими заростями й прикриті згори блакитним полумиском неба. За нами метляв іскристий шлейф бризок і сизий димок двигуна.

За одним із вигинів річки я уздрів військовий пост на правому березі. І то, знаєте, геть такий як у фільмах показують: купа навалених один на одного мішків з піском, між ними кілька кулеметів та міномет, а поодаль - командна будка під навісом з пальмового листя. Між кулеметами проходжувались засмаглі військові в кепі з коротким козирком та сорочках із закачаними рукавами. Вони проводжали нас поглядами, а ми проводжали їх, поки наш човен не зник за наступним вигином Усумансінти.

- Там Гватемала? - спитав я човняра, тицьнувши пальцем на протилежний берег, туди, де щойно зник прикордонний пост.

- Sн, seсor.

Я не знаю, що він там собі надумав, але за хвилину після мого питання наш опецькуватий шкіпер круто повернув плоскодонку в напрямку зелених заростей на гватемальському березі. Через кілька секунд ми проскочили центр річки і запливли в територіальні води Гватемали.

- Estбmos ya en Guatemala, seсor

[118].

Я кивнув. За два з половиною тижні я більш-менш освоївся з іспанською, аби розуміти, що мені кажуть. Я, звісно, не зрозумів, нащо той піжон таке виробив, але, подумалось тоді, нехай дитя побавиться. В разі потреби, припускав я, ми поспіємо втекти на мексиканську територію, якщо, звичайно, гватемальським прикордонникам не пощастить накрити нас першим мінометним залпом.

Так що формально за цю поїздку я побував у двох країнах Нового Світу: Мексиці та Гватемалі.

Яхчілан порівняно з Бонампаком виявився величезним культовим центром. Древнє місто складалося з кількох різних частин - Gran Plaza (Головна Площа), Gran Acrуpolis (Великий Акрополь), Pequeсa Acrуpolis (Малий Акрополь) та Templos del Sur (Храми Півдня), розкиданих на узвишшях над брунастою Усумансінтою. Різниця у рівнях між Gran Plaza та Храмами Півдня складала майже триста футів. Нині між їх руїнами зовсім не зосталось проходів, тому нам доводилось дряпатися просто у джунглях під акомпанемент тигрячого рику, який створювали нікчемні мавпи-ревуни.

Це була найбільш дика і неприступна місцина з усіх, які мені довелось навідати в Мексиці. Мені лестило, що я, простий пересічний українець, дійшов до такої чортової глушини, де навіть туристів зі Штатів чи Британії не часто можна побачити, а що вже казати про співвітчизників з України. До Яхчілана не було жодної дороги по суші, асфальтової, кам’яної чи ґрунтової, біля нього не було поселень ні зі сторони Мексики, ні Гватемали. Дістатися туди можна лише водою - на човнах по Усумансінті.

Усе навкруг стояло заросле, запущене, вщерть обвите в’юнкими ліанами; у Яхчілані ніколи не велись розкопки. Мабуть, саме через це Яхчілан найбільше припав мені до душі. Зовсім не через сувору велич, витонченість чи екстравагантність архітектури.

Просто… Яхчілан - справжній. Яхчілан має те, чого не має жоден інший археологічний сайт: атмосферу первозданної дикості, не підпертий бетонними дорогами, не звульгаризований всюдисущими продавцями непотребу, язикатими гідами та полчищами роззявкуватих туристів. Він зберіг дух великих майя - дух своїх творців. Там усе по-справжньому: справжні джунглі, справжні індіанці, справжня спека, що розтопленим плавом ллється з розжареного неба. І піраміди там справжні. Таких більше нема ніде…

Тої ночі ми знову ночували в «готелі», на який звідусіль насувались первозданні нетрища: він був ще більш дикий ніж той, у якому провели ніч напередодні. Я довго не міг склепити очей, дослухаючись, як за сіткою, за якихось кілька метрів від мене, копошаться і перегукуються невідомі тварюки.

* * *