Мене називають Червоний

По суті, у Європі, в землі ґяурів, кожен пес має господаря. На шиї в бідних собак — ланцюги, і отак, мов найнещасніших рабів, їх, самотніх, волочать за ланцюг на прогулянку. А потім ці європейці ледве затягують собак додому, мало того — ще й беруть їх до себе в ліжко. У тих землях собаки не можуть ані обнюхати одна одну, ані вільно покохатися, та що там казати — пройтися в парі не можуть. Закуті в ланцюги, здибавшись на вулиці, кинуть поглядом одна на одну, та й потому. Ми ж — собаки, що зграями бігаємо стамбульськими вулицями, без усякого господаря перетинаємо дорогу, солодко спимо, скрутившись калачиком у теплі, або дрімаємо, розлігшись у затінку, випорожняємося будь-де, кого завгодно кусаємо — ґяурам таке про нас і на думку не спаде. Цікаво, чи не тому прихильники Ерзурумійця виступають проти милостині собакам. Якщо ж вони збираються ставитись до нас не просто вороже, а жорстоко, то я нагадаю: Ерзурумієць — жорстокий. Смертна кара цьому мерзотникові від рук ката була б наукою для інших — так іноді чинять. Сподіваюся, страта Ерзурумійця не за горами.

І останнє, що хочу сказати: мій попередній господар був дуже справедливий чоловік. У своїх нічних свавіллях ми ділили роботу навпіл: поки я гавкав, він перерізав горлянку жертві, і ніхто не чув крику. В подяку господар різав покараного злочинця на шматки, варив їх і годував ним мене. Я не люблю сирого м'яса. Дасть Бог, кат ваїза Ерзурумійця подбає, щоб я не дістав розладу шлунку, наївшись бридкого сирого м'яса нашого проповідника.

4. Про мене скажуть — убивця

Якби незадовго до того, як я вбив отого бевзя, хто-не-будь сказав мені, що когось уб'ю, то нізащо б не повірив. Іноді мій злочин оддаляється від мене в серпанку туману, наче чужинський ґаліон. Іноді я й почуваю себе так, ніби ні в чому не винен. Відколи, як я, зовсім того не бажаючи, мов собаку, забив на смерть свого нещасного побратима Заріфа, минуло чотири дні; і тепер я вже трохи змирився зі своїм становищем. Мені так хотілося вирішити свою нікчемну проблему без душогубства, але я розумів: іншого виходу немає. Я не міг піддати небезпеці цілий гурт художників через наклеп якогось дурня, тому всю відповідальність узяв на себе. Моїм злочином нашу справу було врятовано.

Проте мені важко змиритися з тим, що став убивцею. Я не можу залишатися вдома, не можу ходити вулицею, переходжу з однієї на іншу — й так без кінця. Блукаючи, вдивляюся в людські обличчя й відчуваю, що багато хто вважає себе невинним тільки тому, що ще не настала зручна мить для злочину. І через таку дріб'язковість долі важко повірити в те, що більшість людей моральніші чи кращі за тебе. Вони ще не скоїли злочину, і їхні обличчя від цього щонайменше — придуркуваті, та, як усі дурні, вони здаються людьми з добрими помислами. А мені, після вбивства отого бідолахи, вистачило чотири дні потинятись вулицями Стамбула, аби переконатися, що кожен, у чиїх очах світиться розум, а на обличчі проступає тінь справжньої душі, — потаємний убивця. Невинні тільки дурні.

Наприклад, цього вечора за Есір-базаром я зігрівався гарячою кавою, сміявся разом з усіма, дивлячись на малюнок пса, заслуховувався собачими теревенями. Й тут піймав себе на відчутті, що чолов'яга, який сидить поруч, теж убивця, як і я. Він, як і я, може сміятися з меддаха, але не знаю чому — через те, що його рука по-братськи лежала біля моєї, чи, може, тому, що пальці, якими він тримав чашку, постійно ворушилися й не знали спокою, — я виніс йому вирок, що він із моєї породи й, несподівано обернувшись, суворо глянув на нього. Тип відразу злякався, його лице стало нетямущим. Коли він виходив з кав'ярні, якийсь його знайомий кинув йому: «Тепер Нусрет-ходжа зрівняє це місце із землею». А той, моргнувши у відповідь, змусив його замовкнути. Їхній страх передався й мені. Всі довкола не довіряють один одному, кожен чекає підлості від сусіда.

Надворі ще дужче похолодало, і в закутках вулиць та попід стінами лежав сніг, його дедалі більшало. Я шукаю дорогу наосліп у непроглядній темряві, відчуваючи лише вузькі вулиці. Іноді звідтіля, де стоять будинки зі щільними віконницями, з-за зачинених чорнющими дошками вікон, проникає назовні й відбивається на снігу бліде сяйво світильників, яких досі не загасили. Хоча здебільшого я не можу вгледіти ніякого світла й взагалі нічого, тому шукаю дорогу, прислухаючись до ударів товстих палиць сторожів махаллє об каміння, до завивання зграй оскаженілих псів, до стогонів, які долинають з помешкань. Іноді, посеред ночі, вузькі й страшні вулиці міста міняться дивним сяйвом, яке неначе пробивається з-під самого снігу, й мені здається, що поміж дерев я бачу привидів, які століттями несуть неспокій Стамбулу. А часом з будинків чути приглушені голоси нещасних людей: чи то безперервний кашель, чи шморгання носом, чи хтось, волаючи вві сні, заходиться бруднющою лайкою, чи то подружжя, вдосталь надерши горлянки на дітей, що досі крутяться поруч, кидаються душити одне одного.