Мертва зона

У Вашингтоні ще не забулися часи маккартизму, а на Середньому Заході зоря Джо Маккарті й поготів не зайшла, і Маргарет Чейз Сміт із штату Мен за її гучну Декларацію совісті там називали не інакше як «ота відьма». На додачу до байок про комунізм фермерська клієнтура Грега Стілсона виразно виявляла хворобливий інтерес до твердження, ніби світом правлять євреї.

Миль за двадцять на захід від Еймса, штат Айова, Грег повернув на курну під’їзну дорогу, що вела до фермерської садиби. Усе там виглядало безлюдною пусткою: вікна будинку закриті сонцезахисними шторами, двері хліва на замку, — але на цих фермах ніколи не знаєш нічого напевне, поки сам не переконаєшся. Це правило добре слугувало Грегові Стілсону за ті два роки, відколи він разом з матір’ю переїхав з Оклахоми до Омахи. Він знав, що на малярних роботах не забагатієш, але йому треба було бодай на час позбутися присмаку Ісуса в роті (хай дарують йому це невеличке блюзнірство). А тепер він знов повернувся до свого діла, тільки вже не до проповідей чи відродження віри, і відчував полегкість, звільнившись нарешті від того чудодійства.

Грег відчинив дверці машини і тільки-но ступив у куряву під’їзної дороги, як із хліва, прищуливши вуха, вискочив великий і злий дворовий собака. Він люто гавкав.

— Здоров, песику, — озвався Грег низьким, приємним, але переконливим голосом: у двадцять два роки він уже був досвідченим промовцем і вмів заговорювати слухачів.

«Песик» пустив повз вуха його дружнє вітання. Він підступав ближче, великий і злющий, з видимим наміром підобідати торговцем. Грег шаснув назад у машину, захряснув дверці й двічі натиснув на сигнал. По обличчю його струменів піт, на білому лляному піджаку проступили під пахвами заокруглі темні плями, а від них по спині наче галузки попливли. Він посигналив знову, але ніхто не озвався. Певне, ті бісові селюки повантажились у свій «гарвестер» чи «студебекер» та подалися до міста.

Грег посміхнувся.

Замість того, щоб дати задній хід і виїхати з під’їзної дороги, він сягнув рукою назад і дістав обприскувач — тільки заправлений не інсектицидом, а аміаком.

Відтягши поршень, Грег з посмішкою вийшов із машини. Собака, що присів був на задні лапи, знову підхопився і з лютим гарчанням почав наступати на нього.

Грег і далі посміхався.

— Так, так, песику, — мовив він своїм приємним, переконливим голосом. — Іди, іди сюди. Іди, я тебе пригощу.

Він ненавидів цих паскудних фермерських собак, що пишалися на своєму клапті подвір’я, мов ті царки; та й недарма ж бо кажуть: який собака, такий і господар.

— Мужва репана, хай їй сто чортів, — ледь чутно прошепотів Грег. З обличчя його не сходила посмішка. — Ну, йди, йди, собачко.

Собака підступив ще ближче. Його задні лапи напружились перед стрибком. У хліві мукнула корова, вітрець лагідно шелестів кукурудзяним листям. Аж ось собака стрибнув, і посмішка на Греговому обличчі змінилася жорстокою і злою гримасою. Він натиснув на поршень і пустив ядучий сніп аміачних бризок просто в очі собаці.

Лютий собачий гавкіт раптом перейшов у короткий болісний зойк, а ще за мить, коли аміак почав роз’їдати очі, — в несамовите скавучання. Собака враз підібгав хвоста й з грізного сторожового пса перетворився на побитого дворняжку.

Обличчя Грега Стілсона потемніло. Очі звузилися й стали наче дві потворні щілини. Він рвучко ступив уперед і щосили копнув собаку носаком модного черевика з дірочками для вентиляції. Собака пронизливо завив і, гнаний болем та страхом, сам підписав собі вирок: замість того щоб утекти до хліва, став на бій зі своїм напасником.

З лютим гарчанням він наосліп рвонувся вперед, учепився зубами в праву холошу Грегових білих штанів і роздер їх.

— Ах ти ж суче поріддя! — нестямно заволав Грег і ще раз копнув собаку ногою, так що той аж покотився по пилюзі.

Потім знову підскочив до нещасного пса і з нестямним криком ударив ще й ще раз. У собаки сльозились очі, жорстокий біль краяв роз’юшену морду, одне ребро було перебите, ще одне тріснуте, і тільки тепер він збагнув, якою небезпекою загрожує йому цей знавіснілий чоловік, — але було вже запізно.

Грег Стілсон, важко сапаючи й щось вигукуючи, із залитим потом обличчям, гнався за собакою через курне подвір’я і бив його ногами, аж поки той геть знесилів і зі скавулінням ледве волікся по пилюзі. Там і там із собаки точилася кров. Він конав.

— Ото було не кусатися, — сичав Грег. — Чуєш? Ти мене чуєш? Було тобі не кусатися, клятий собацюро. Ніхто не сміє ставати мені на заваді. Чуєш? Ніхто!

Він ще раз ударив свою жертву закривавленим носаком черевика, але собака вже тільки здавлено захрипів. Ніякого задоволення від того Грег не відчував. Боліла голова. Напекло сонцем. Наганявся по такій спеці. Добре, ще не зомлів.

Грег на мить заплющив очі: дихав він часто, уривчасто, по обличчю, мов сльози, котилися краплі поту, блищали перлинками в коротко підстриженій чуприні. Скалічений собака конав біля його ніг. Під Греговими склепленими повіками пливли у темряві, пульсуючи в такт з ударами серця, мерехтливі різноколірні цятки.

В нього боліла голова.