Мертві душі

Але не від того тяжко, що будуть незадоволені героєм, тяжко від того, що живе в душі непоборна впевненість, що тим самим героєм, тим самим Чичиковим були б задоволені читачі. Якби не зазирнув автор глибше йому в душу, якби не розворушив на дні його того, що уникає й ховається від світу, якби не розкрив найпотаємніших думок, яких нікому іншому не звіряє людина, а показав його таким, яким він здався усьому місту, Манілову й іншим людям, то всі були б радісінькі й мали б його за гарну людину. Дарма, що ні обличчя, ні весь образ його не метався б, як живий, перед очима: зате, закінчивши читати, душа не була б стривожена нічим, і можна сісти знову до картярського стола, який втішає усю Росію. Так, мої любі читачі, вам би не хотілося бачити виявлену людську убогість. Навіщо, кажете ви, до чого це? Хіба ми не знаємо самі, що є багато ганебного й безглуздого в житті? І без того трапляється нам часто бачити те, що зовсім не тішить. То вже краще показуйте нам прекрасне, принадливе. Хай краще забудемося ми! "Навіщо, брат, говориш мені, що справи в господарстві йдуть погано?" каже поміщик прикажчикові: "я, брат, це знаю без тебе, та в тебе мови хіба немає іншої, чи що? Ти дай мені забути про це, не знати цього, я тоді щасливий". І от, ті гроші, що якось зарадили б справі, ідуть на різні засоби для призведення себе в забуття. Спить розум, що, може, знайшов би раптове джерело великих коштів; а там маєток бух з аукціону, і пішов поміщик забуватися по світі з душею, від скрути готовою на підлоту, якої б сам вжахнувся раніш. Ще впаде обвинувачення на автора з боку так званих патріотів, які спокійно сидять собі по кутках і займаються зовсім сторонніми справами, складають собі капітальці, влаштовуючи долю свою коштом інших; та, як тільки трапиться щось, на їх думку, образливе для вітчизни, з'явиться яка-небудь книга, в якій прозирне іноді гірка правда, вони вибіжать з усіх кутків, як павуки, побачивши заплутану в павутинні муху, і зразу піднімуть крик: "А чи ж добре виводити це на світ, розголошувати про це? адже це все, що описано тут, це все наше, чи гаразд це? а що скажуть іноземці? Хіба весело чути погану думку про себе? Думають, хіба це не боляче? Думають, хіба ми не патріоти?" На такі мудрі зауваження, особливо про думки іноземців, признаюсь, нічого не можна придумати на відповідь. А хіба ось що: жили в одному далекому закутку Росії два жителі. Один був батько родини на ім'я Кифа Мокійович, чоловік вдачі лагідної, що провадив життя недбало. З родиною він не морочився; існування його було спрямоване більше в умоглядний бік і оберталося навколо такого, як він називав, філософічного питання: "Ось, наприклад, звір", говорив він, походжаючи по кімнаті: "звір народжується голий. Чому ж саме голий? Чому не так, як птах, чому не вилуплюється з яйця?