Мертві душі

"Ні, пане, як можна, щоб я перекинув", казав Селіфан. "Це негаразд перекинути, я вже сам знаю; вже ж я нізащо не перекину". Тут почав він злегка повертати бричку, повертав, повертав, і нарешті вивернув її зовсім набік, Чичиков і руками й ногами бебехнувся в грязь. Селіфан коней одначе ж зупинив, а втім, вони спинилися б і самі, бо були дуже зморені Такий несподіваний випадок зовсім здивував його. Злізши з козел, він став перед бричкою, взявся в боки обома руками, поки пан борсався в грязі, силкуючись звідти вилізти, і сказав після деякого роздуму: "Чи ти ба, і перекинулись!"

"Ти п'яний, як квач!" сказав Чичиков.

"Ні, пане, як можна, щоб я був п'яний! Я знаю, що це негаразд бути п'яним. З приятелем побалакав, бо з хорошою людиною можна побалакати, втому немає поганого; і закусили разом. Закуска не погана річ; з хорошою людиною можна закусити".

"А що я тобі сказав останнього разу, як ти напився? га? забув?" промовив Чичиков.

"Ні, ваше благородіє, як можна, щоб я забув. Вже ж я своє діло знаю. Я знаю, що негаразд бути п'яним. З хорошою людиною поговорив, бо..."

"Ось я тебе як відшмагаю, то ти мені знатимеш, як говорити з хорошою людиною".

"Як милості вашій буде завгодно", відповів на все згодний Селіфан, "як відшмагати, то й відшмагати; я зовсім не від того. Чому ж не пошмагати, коли за діло, на те панська воля. Воно й треба пошмагати, бо мужик байдикує, порядку треба додержувати. Коли за діло, то й пошмагай; чому ж не пошмагати?"

На таке міркування пан зовсім не знайшов що відповісти. Та в цей час, здавалося, ніби сама доля вирішила над ним зглянутись. Здалека почувся собачий гавкіт. Зраділий Чичиков дав наказ поганяти коней. Російський возниця має добре чуття замість очей, через це трапляється, що він, заплющивши очі, жене іноді щодуху й завжди кудись та приїжджає. Селіфан, хоч і нічогісінько не бачив, справував коней так прямо на село, що спинився тільки тоді, коли бричка вдарилась голоблями в паркан і коли вже зовсім нікуди було їхати. Чичиков тільки помітив крізь густу запону заливного дощу щось схоже на покрівлю. Він послав Селіфана шукати воріт, що, без сумніву, тривало б довго, якби на Русі не було замість швейцарів злючих собак, які доповіли про нього так дзвінко, що він підніс пальці до вух своїх. Світло блимнуло в одному віконці і досягло туманним струменем до паркана, показавши нашим подорожнім ворота. Селіфан заходився стукати, і незабаром, відчинивши хвіртку, висунулась якась постать, напнута сіряком, і пан із слугою почули хрипкий баб'ячий голос:

"Хто стукає? чого розходилися?"

"Приїжджі, матінко, пусти переночувати", промовив Чичиков.

"Ач, який проворний", сказала баба: "приїхав у який час! Тут тобі не постоялий двір, поміщиця живе".

"Що ж робити, матінко: бач, з дороги збились. Не ночувати ж такої години в степу".

"Егеж, година темна, недобра година", додав, Селіфан. .

"Мовчи, дурню", сказав Чичиков.

"А хто ви будете?" спитала баба.

"Дворянин, матінко".