Мертві душі

"Порося є?" з таким запитанням звернувся Чичиков до баби, що стояла перед ним.

"Є".

"З хроном і зі сметаною?"

"З хроном і зі сметаною".

"Давай його сюди!"

Стара пішла поратись і принесла тарілку, салфетку, таку накрохмалену, що жолобилась, як суха кора, потім ніж з пожовклою костяною колодочкою, тоненький, як кишеньковий, двозубу виделку й сільницю, яку ніяк де можна було поставити прямо на стіл.

Герой наш за своїм звичаєм зараз зайшов з нею в розмову й розпитав, чи сама вона утримує трактир, а чи є хазяїн, і скільки дає прибутку трактир, і чи з ними живуть сини, і що старший син нежонатий, чи жонатий, і яку взяв дружину, з великим приданим чи ні, і чи задоволений був тесть, і чи не сердився, що мало подарунків одержав на весіллі, словом, не проминув нічого. Само собою розуміється, що поцікавився дізнатись, які в окрузі є в них поміщики, і дізнався, що всякі є поміщики: Блохін, Почитаєв, Мильной, Чепраков полковник, Собакевич. "А! Собакевича знаєш?" спитав він і тут-таки почув, що стара знає не тільки Собакевича, але й Манілова, і що Манілов делікатніший від Собакевича; звелить зразу зварити курку, замовить і телятинки; коли є печінка бараняча, то й баранячої печінки замовить, і всього тільки, що покуштує, а Собакевич одного чогось спитає, та зате вже все з'їсть, навіть і добавки зажадає за ту саму ціну.

Коли він отак розмовляв, заживаючи поросятко, від якого залишився вже останній шматок, то почув, як під'їхавши, застукотів колесами екіпаж. Виглянувши у вікно, побачив він, що коло трактира спинилася легенька бричка, запряжена тройкою добрих коней. З брички злазили два якихось чоловіки. Один білявий, високий на зріст; другий трохи нижчий, чорнявий. Білявий був у темно-синій венгерці34, чорнявий просто в смугастому архалуку35. Здалека пленталася ще колясчина, порожня, яку тягла якась волохата четвірка в порваних хомутах і мотузяній упряжі. Білявий зараз же пішов сходами нагору; смуглявий тимчасом ще залишався і мацав щось у бричці, водночас розмовляючи з слугою, і махаючи на коляску, що їхала за ними. Голос його здався Чичикову нібито трохи знайомим. Поки він його роздивлявся, білявий встиг уже намацати двері й відчинити їх. Це був чоловік високий на зріст, з обличчя худорлявий, або, як то кажуть; поношений, з рудими вусиками. Із засмаглого обличчя його можна було зробити висновок, що він знав, що таке дим, якщо не Пороховий, то, принаймні, тютюновий. Він ввічливо вклонився Чичикову, на що останній відповів тим самим. Протягом кількох хвилин вони б, мабуть, розговорились і добре познайомилися між собою, бо вже початок був зроблений, і обидва майже водночас висловили задоволення, що куряву на шляху цілком прибив учорашній дощ, і тепер їхати і прохолодно, і приємно, як увійшов чорнявий його товариш, скинувши з голови на стіл картуз свій, по-молодецькому розкошлавши рукою своє чорне густе волосся. Це був середній на зріст дуже непогано збудований молодець з повними рум'яними щоками, з білими, як сніг, зубами і чорними, як смола, бакенбардами. Свіжий він був, як кров з молоком; здоров'я, здавалось, так і пашіло з обличчя його.

"Те, те, те!" скрикнув він раптом і розставив обидві руки, побачивши Чичикова. "Яким вітром?"

Чичиков пізнав Ноздрьова, того самого, з яким він разом обідав у прокурора і який з ним за кілька хвилин зійшовся на таку коротку ногу, шо почав уже говорити "ти", хоч, зрештою, він зі свого боку не дав на те ніякого приводу.

"Куди їздив?" спитав Ноздрьов і, не діждавшись відповіді, продовжував далі: "А я, брат, з ярмарку. Вітай: програвся дощенту! Чи ж віриш, ніколи в житті ще так не програвався. Адже я на обивательських приїхав! Ось подивись навмисне у вікно!" Тут він пригнув сам голову Чичикова, так що той трохи не вдарився нею об раму. "Бачиш, яка погань! насилу дотягли прокляті, я вже пересів ось на його бричку". Кажучи це, Ноздрьов показав пальцем на свого товариша. "А ви ще не знайомі? Зять мій, Міжуєв! Ми з ним цілий ранок говорили про тебе. "Ну, дивись", кажу, "коли ми не зустрінемо Чичикова". Ну, брат, коли б ти знав, як я програвся! Віриш, не тільки вбухав чотирьох рисаків — просто все спустив. Адже на мені нема ані ланцюжка, ані годинника..." Чичиков глянув і побачив справді, що на ньому не було ні ланцюжка, ні годинника, йому навіть здалося, що й один бакенбард був у нього менший і не такий густий, як другий. "А було б у мене тільки двадцять карбованців у кишені", казав далі Ноздрьов: "іменно не більше, як двадцять, я відіграв би все, тобто, крім того, що відіграв би, от, як чесна людина, тридцять тисяч зараз поклав би у бумажник".

"Але ж ти й тоді так казав", відповів білявий: "а коли я тобі дав п'ятдесят карбованців, в ту ж мить просадив їх".

"І не просадив би! їй-Богу, не просадив би! Якби не зробив я сам дурниці, далебі, не просадив би. Якби не загнув я після пароле36 на клятій сімці утку37, я б міг зірвати весь банк38".

"Але ж не зірвав", сказав білявий.

"Не зірвав, бо загнув утку невчасно. А ги думаєш, майор твій добре грає?"

"Добре, чи не добре, але ж він тебе обіграв".