Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Ніхто не знає, що буде далі. Навіть такий всезнайко, як Лідка, не вміє знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубочок і просить сама себе: „Не думай, не думай… не думай".

*

Аула набита до самих стін — до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок грають-міняться у всіх відтінках ясно-сонцевого і чорно-горіхового кольору. Зала хвилюється злегка, мов лан гречки під косу. Підвищення спереду, портрети короля і королеви, два фотелі в ряді крісел роблять з цієї, колись веселої зали, приміщення суду. Ще тільки чорного Розп'яття бракує.

Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі й потилиці): всі обличчя наче у масках. Навіть ті щоденні ледве можна впізнати. Густа атмосфера вичікування й гарячкової непевности обліпила їх якось поволокою, що ніби мряковина припорошила відбитки душі на цих лицях.

Всі очі зливаються в одне велике, барвне око. Всі лиця збігаються в одно велетенське, як у місяця зблизька, обличчя, що міняється — визовне і боязке, бундючне і покірливе, безнадійне і самовпевнене.

А понад усім, десь з самої стелі, спадає на голови всіх таке душне повітря, що треба раз у раз відчиняти уста, мов риба на березі.

Раптом передня частина зали затихає. Передні ряди вгледіли вчителів на порозі аули. Тиша жвавими хвилями докочується до задніх рядів. У дверях якесь чергування. Ніби запросини. Вкінці директори обидвох гімназій входять рівночасно. Вчителі, як прибічна варта, стають обабіч підвищення. Приймають між себе на почесне місце і директора дівочої гімназії. Директор чоловічої гімназії виходить на підвищення. Хоче всіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не можна відчитати ані одної скритої думки. Якось смішно і водночас небезпечно стоїть він проти такої збитої лави учнівських голів і грудей. Директор оком не моргне — чекає. Одну, дві, три, кілька хвилин. Дехто витягає руку з цього рівного лісу, щоб поправити собі чуприну на голові чи відтягнути трохи краватку від шиї. Аж ось директор підносить угору руку — аула кам'яніє. Директор тримає хвилину підняту вгору руку, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре обдуманою усмішкою він дивує всіх. Одних спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:

— Діти мої! До мене дійшла вістка, я не шукав за її автором (по залі проходить ледве чутний шелест обурливого здивування), бо не хотів роздмухувати цієї справи… отож до мене дійшла вістка, наче б то кілька з вас не хотіли брати участи в концерті, який влаштовують середні школи на честь пана міністра. Діти мої! Мені здається, що це якийсь великий ворог ваш і наш кинув між вас цю думку. Хтось, хто, мабуть, дуже ненавидить нас, українців, коли прагнув позбавити добродійства науки понад триста українських дітей. Задобре я знаю вас, щоб підозрівати, що ця думка могла зродитись в кого-небудь із вас. Ви, може, навіть найкращі з вас, впали жертвою лихих, та, мабуть, і підкуплених людей і, якби не Боже провидіння, що впору перестерегло нас, були б ці ваші дорадники привели всіх вас до нещастя. Не згадую вже про те, яку велику кривду, який великий біль були б ви завдали своїм батькам, які, може, з останнього стягаються для того, щоб вивести вас в люди. А проте, я не можу не покарати вас за вашу легкодушність. За кару ні одна, ні друга гімназія не візьмуть участи в концерті, на якому будуть виступати всі середні школи Чернівців. Вас там не буде. Вас не буде в цих культурних змаганнях, бо ви не доросли ще до них! Вам радимо ще — не радимо, але наказуємо — не розголошувати цієї справи поза стінами гімназії. Не забувайте, — лагідний голос директора починає корчитись і хробачковим рухом п'ятись щораз вище і вище, — не забувайте, що ми рятуємо вас тепер своєю честю! Майте на увазі, що це ми вперше і востаннє беремо вину на свої плечі. Як ще раз трапиться хоч найменший натяк на таке, ми не поступимось уже жодним сентиментом. На це даю вам ось при панах професорах слово чести. Тепер розійдіться без галасу додому, а завтра — наука, як звичайно.

Хтось за Даркою говорить досить дзвінким шепотом:

— Іди, ідіоте! Ти гадаєш, що вони це для нас зробили? Хочуть рятувати свої шкури, тяжкий ідіоте!

Лава веселим шумом посувається до дверей. Здається, що хтось зняв стелю в аулі і кинув нею у безвісті.

Збоку над Дарчиною головою хтось закашлявся:

— Ой, братіку, але ж я висплюся, вис…плюся!

Де Орест? Що Орест на це?

Орест втискає вуха під шапку і регочеться з кимось до спілки, аж очей йому не видно.