Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Чи Ориська дома? — хоч кожний знає, що Ориська, якщо не в Дарки, то все дома.

Але цим разом мусить чути таку відповідь:

— Нема Ориськи дома… Ориську, Софійку, Стефка забрали Ляля і Данко… Вчора були в нас і сьогодні прийшли по них… Ляля задумує якийсь концерт чи виставу давати… А по тебе не повертали? Вчора щось згадував Данко, що ти мала б якусь ролю взяти…

„Що тут відповісти? Що тут відповісти?.. " — скиглить Дарчина думка. Нагло Дарчині очі заходять темінню, якби хто чорнила в них повпорскував. Дарка говорить неправду:

— Повертали й по мене, але… не застали мене дома… Я саме пішла була в поле таткові обід понести… Тому я прийшла сюди… думала…

Орисина мама заперечує:

— Ні, їх уже нема тут… Іди до школи, вони там… — і нахиляється знову до квітів.

Дарка постоює ще пів хвилини, потім іде… Куди ноги самі понесуть. Ніхто їм не наказує дороги, ніхто не перевіряє їх праці.

А небо таке криштально-синє, що на милю видно слід голубів на ньому. Тільки серце важке, як нагробна плита.

А коли вечір починає свої залицяння з землею, до бідного, розкалатаного Дарчиного серця присікаються нові думки: „Піди сьогодні на двірець до вечірнього поїзда". А коли Дарка й чути їх не хоче, беруться на хитрощі: „Тільки сьогодні піди, тільки цей один-однісінький раз". „Чи ж не казав він, — підбунтовують Дарчине серце, — що він щовечора там?"

І що ж має Дарка робити? Що ж має іншого робити, як не прокинутись запопадливою донькою, що хоче таткові просто з вагона принести газету?

Дома навіть ніхто не дивується Дарчиній уважливости до батька. Тільки мама, як все, наказує з поїзда простісінько до хати вертатися: вечори тепер чогось таки добре холодні й пора досить пізненька.

Нечистого сумління не замкнути в клітку. Дарка не має відваги показатись на пероні. Ті, що інакше думають, а інакше роблять, мусять стояти в тіні. І Дарка стає собі в тіні крила магазину: незамітна, причаєна й сторожка, як лис на чатах.

Коби тільки зачула знайомий голос. Все ще буде час удати, що спізнилась, і виплигнути із сховища.

Вже чути, як дудонить поїзд, наче далекі удари молотків підземних ковалів. Вже заметушились люди на пероні, а знайомого голосу все ще не чути. Мабуть, і не буде чути. „Неправда, неправда, що він щодня до поїзда виходить… Навіть він… — думка в половині дороги перелякана відскакує на бік: Данко прийшов". Дарка ще не бачить його, але серед тої метушні сміхів і вигуків, що зчинились раптом на пероні, впізнала й його голос.

Вже готовиться вийти з тіни, лиш наставляє голову на світло й ще скорше прилягає вся до стіни магазину. На руці в Данка Орисин светер.

— Яка я дурна, яка я страшенно ще дурна, — бичує своє і так уже ледве живе серце.

Попід магазини, тінню, тінню, аж опинилась на рейках. Сюдою вечором майже ніхто не ходить. Менше свідків її сорому.

На ставищу мряка вже обіруч знялась до неба. Пахне росою. Так тихо й так молитовно, що чути скрип колес Великого Воза на небі. Дарка доходить до „трьох верб" і стає. Гріх шарудінням ніг полошити чари ночі. Хтось збігає з горбка, якби від приходства. Дарка робить крок вперед: можна її у клубах цього туману взяти за чарівницю. Постать з горбка задержується коло кладки, якраз проти стежки, кудою має іти Дарка. У вечірню пору чути людський крик на десять миль — чого боятися? Враз постать зіскакує з кладки, Дарка бачить тепер виразно, що це мужчина, й біжить навпростець до Дарки. Дарка не має часу кликнути за поміччю, бо Данко вже держить її за обидві руки.

— Звідки ви в цю пору тут? Звідки ви? — дивується, а Дарці чогось вчувається, що в цьому зачудуванні хлюпоче сама радість. Хоч Дарка знає, що він вертається з приходства, куди відпровадив Ориську.

І Дарка мусить удруге сьогодні шукати рятунку в брехні:

— Я ходила замовляти косарів назавтра, а звідки ви?

Рада, хоч як від цього шкрябає там в серцю, бодай цим питанням ввести його в замішання, збити з рівноваги, може, навіть засоромити. Та від чого він Данко? Відповідає зовсім спокійно, саму правду:

— Я ходив відводити Ориську додому… Ляля із Стефком вернулися дорогою, а мене скортіло направці ставищем скочити… І добре зробив… Правда, що добре? Бо інакше був би сьогодні вас не стрінув… Але… ви не кажете, що я „добре" зробив… — упоминається за своє, бо не знає, задля кого Дарка вечором по ставищу блукає.

— Ви старший від мене… Як кажете, що добре, то мусить бути добре, — викручується від ясної відповіді Дарка.

— Це не має нічого до речі, що я старший… Чому ви не хочете розуміти, що я маю на думці?

Дарка мовчить, і це найкращий знак для нього, що вона розуміє, що він мав на думці. Вони ідуть чогось щораз повільнішим кроком… Він починає говорити, але це вже не говоріння, а шепіт сам. Дарка прихиляє голову ближче (він майже на голову вищий від неї), щоб не пропустити ані словечка з його мови. А він їй шепоче над головою: