Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

— Бо ви дівчина. Ляля така сама. Але я читав раз про таку дівчину, що сама по світі подорожувала… Може, й я таку знайду колись? — він засміявся тихенько, якби мишка захрупала. В одній мінутці проковтнув усмішку й знову задумався.

— А вам… не жаль було б покидати дім, товаришів… ну, й знайомих? — запитала Дарка. Навала жалю підсувалась під саме серце: як можна, як можна так легко говорити про розлуку з усім і… всіма?

Данко махнув тільки рукою:

— Чоловік, як дійде до своїх літ, перестає жалувати за домом. І товаришів знаходить інших. Зрештою, я додому все писав би з дороги.

Дарка зачепила рукою соняшник. Зірвала голівку, крутила в руці й не відповідала Данкові. За часочок все ж таки запитала ще:

— Але гімназію будете ще тут кінчати?

Три роки ще гімназії, а потім може таке зайти, що він загалом забуде про тих, що має в світ їхати. Може, навіть більше сам не схоче цього.

— Розуміється… Може, загалом нікуди не поїду. Це тільки такі мої мрії… Читаю так багато різних книжок.

Це закравувало вже на таке, що він навмисне хотів закаламутити спокій її серця. Що ж це значить: раз їде в світ за очі без найменшого жалю, без думки навіть, що хтось тут може минатися з туги за ним, а за хвилину нема вже навіть тієї певности, що загалом коли-небудь рушиться з дому? Чи не скидається це на іграшки з її серцем? І сердечний жаль передає тепер віжки в руки досаді, що жене Дарчиними думками, як навіжена.

— Куди ви, властиво, йдете? Вам дорога не сюди, — починає свою скажену гру досада.

— Я вас відпроваджую, Дарко.

— Чи я боюся? Чи тепер ніч? Чи мене мають собаки обпасти, що я потребую провідника?!

Данко не ображається, тільки дивується. Так щиро дивується, що трохи вже соромно за свою вибуховість.

— Що вам, панно Дарко? Я вас не розумію… я сам знаю, що мені сюди не по дорозі… Але я люблю з вами поговорити… Ви не хочете цього?

Він робить довгу перерву: жде відповідь. Аж серце в'яне, так дуже хочеться відіслати його тепер на балачки з тими, що мають музикальні вуха, а дурні, як чопи в бочках. Хочеться пригадати ту дівчину з книжки, що сама світ об'їхала: прошу, може, б з нею на розмову? Коли Дарка не може рішитися на відповідь, Данко запускається в дальші здогади:

— Ви боїтеся, що можуть вас татко або мамця побачити зо мною? Я вгадав? Можемо обійти вуличкою попри олійню, хочете? Добре, Дарко?

„Добре, добре, добре. Страшенно добре, Данку. Не питати, не дозволятись, не просити. Взяти за руку й потягти за собою, хоч би в саме пекло. Зробити так, Данку. Данку!!!"

Данко все ще жде, що вона надумається. Дарка думає: „Як він мене не розуміє? Коли хоч ще одне слово, я піду… Хоч ще одне малюсеньке слівце… Одне словечко тільки, Данку!" Та Данко сказав уже все, що мав сказати. Тоді Дарка в розпуці, що він може тепер оставити її тут, серед вулиці, неждано для себе самої вибухає:

— Ані татка, ані мамці не боюся. Але не хочеться мені з вами йти. Розумієте?

„Як це сталося? Ради Бога, як це сталося, що вона сказала щось зовсім протилежне, до того, що хотіла? Але ж він не повинен повірити цьому, що вона говорить. Повинен знати, догадатись, відчути, зрозуміти, що це — неправда. Повинен насилу побігти за нею, хоч би вона камінням обганялась від себе, повинен побігти за нею. Дігнати й сказати в самі очі, що вона неправду, страшну неправду говорить".

Та Данко не напирає, не заперечує, не говорить навіть багато. Червоніє злегенька, якби лиш сама тінь троянди впала на його лице, й каже смертельно поважно:

— Перепрошую вас, панно Дарко… Дуже перепрошую… Я не буду більше навкучуватись вам…

І навіть руки не подає. Струшує перед нею ясними, як доспіла диня, вершками своєї чуприни й відходить гостро, по-жовнірськи.

Відходить, іде собі геть від неї на її власних очах, а вона не може знайти слова, якими привернути його знову до себе. Обертається за ним і стоїть, як дурманом напоєна. Сорому не має, що він може обернутися, не хотячи й побачити, як вона бовваніє отут серед вулиці. І сміятись може потім з дурної гуски.

Та Данко не з тих, що обертаються за дівчатами. Іде рівненько перед себе, якби вже відчинялись перед ним ворота незнаних світів.

Біліє на тлі зелені соняшників, щораз, то дальше, щораз, то дальше, як нездійсненна мрія.

VII

Дарка розігналась по кімнаті і, як відбитий м'ячик, кинулась назад: посередині над мидницею води стояв, майже нагий, вуйко й спорскував з себе воду, як норовистий лошак. Мусів щойно приїхати оцей „вуйчище".

— Ах, вуйко!

Дарка аж підскочила з нетерпеливости за дверима: вуйко привозив з собою все кусник „міста". Справді. Навіть його валізки заносили фабричним димом міста. А запах його убрання все нагадував великі салі й багато народу. Вуйко накинув почерез плечі рушник і, лише в штанах, відчинив двері Дарці.

— Але ж ти вигуділа, моя панно!

Вуйко обкрутив Дарку повним оборотом навколо себе.

— Та ж ти вже панна, Дарко… Слово чести! Чекай, скільки тобі років? Тому два роки, як я був у вас, ти, здається, скінчила була одинадцять. Значить тепер вже чотирнадцятий, що? Ну так… Одні ростуть вперед, другі взад. А ти привіталася вже з вуйком?