Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Данко взяв Дарку попід руку і перший раз за їх ближчого знайомства не випустив своєї руки з її рамени й тоді, коли підійшли до гурту.

Ляля, доглянувши на цю малу каравану, хотіла щось дотепного сказати, але подивилася на Улянича й попристала тільки на знаці Стефкові.

— Знайомтесь: це „ви" — а це „вони", — заговорив поважно, майже врочисто Улянич.

І ніхто не відважився підняти на сміх тієї нової освяченої Уляничем пари.

Прогулька ця була, дійсно, милим, незабутнім завершенням всього, що пережилося за вакації.

В п'ятницю, о третій пополудні, від'їжджала Ляля вже до Відня. Так, треба було погодитись із тим, що вакації числилося вже трохи що не на години. Дарка не могла увільнити свого серця від якогось настирливого, аж липкого смутку, що обліпив серце з приводу цього від'їзду до Відня.

І коли Ляля надбігла на перон перед самим від'їздом потягу, в подорожнім плащику, в якійсь чудернацькій, на Дарчин погляд, із шкоцького матеріялу шапці, якась чужа, ані на волос не подібна до тієї ясної Лялі з літа, Дарка відразу відчула, що всьому прийшов кінець. Так, усьому. Ось від'їжджає та, що всіх віднайшла, згорнула в одно, що дала їй Данка, а Стефкові — себе, що зробила ці вакації незабутніми по кінець життя…

А тепер від'їжджає собі усміхнена, вже думками не з ними. І все, що було, має забутися, розлетітися по закамарках часу, розплистися в небутті. Коли потяг свиснув до від'їзду, Дарка дізнала такого гострого почуття болю, якби хто кусник живого м'яса вирвав з її тіла і кинув під колеса тієї потвори.

Па… па… Auf Wiedersehen![10] — замахала хусточкою ще раз Ляля.

Дарка подивилася по всіх: ніхто не переймався занадто цим від'їздом. Чи ж би справді не розуміли вони того, що вже все минається, і що на другі вакації, напевно, всі вже якимись іншими будуть, і що те, що було, вже ніколи-ніколи не повториться вдруге.

Від потягу надбіг Стефко. Дарка мимоходом оглянулася за ним і щось наче тьохнуло їй в самій середині серця: Стефко теж ніколи не забуде цих ферій.

Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх прочих і нитки спомину не останеться з цього літа, пам'ятатимуть з нього кожний захід сонця, кожне слово, кожне його зітхнення.

XIII

А у вівторок був вже останній день від'їзду до школи. Дарка зодяглася з самого ранку у новий, ще не пристосований до форм тіла, шкільний мундурок і почувалася в ньому менш-більш так, як засудженець у сірому арештантському одязі.

Валізки наїжились, одна поверх одної й робили весь цей від'їзд до смутку важким. Єдиною ясною доріжкою в цьому хаосі почувань була та легка думка, що на станцію має її сам Данко відвезти. Так зурядив татко, бо сам не міг лишати вписів дітей у своїй школі, а про маму й мови не могло бути тепер. Станцію татко згодив ще раз по іспиті.

Тому Дарка твердо постановила собі не плакати, як буде від'їжджати. До потягу, щоб не навиватись мамі на очі, блукала по подвір'ю і вмовляла в себе, що, прецінь, на Різдво буде знову дома. Цілих два тижні буде дома набуватися. А все ж таки, як подивилася на квіти в городці й усвідомила собі, що оставляє їх у повній пишноті, а застане вже під снігом, не могла опертися якомусь болючому почуттю — прилягла до квітів, понюхала кожну зокрема:

— Мої малюсенькі, на Різдво вже вас не застану, — прошепотіла й прилягла лицем до фіолетних голівок айстр.

— Дарцю, коні вже ждуть, — закликала бабця.

Дарка твердо приступила до мами. Та вхопила її у свої рамена й наборзі обцілувала все лице, не виключаючи і носика. Бабця пригорнула її статочніше, але на стародавні благословенства теж не стало часу, бо коні були вже в руху.

Дарка так само рішуче вскочила на віз: коби тільки минути браму дому, а на вулиці може вже бути безпечна перед слізьми. Але, власне, так не сталося, бо заледве візник ляснув батогом, як Дарка наперекір своїй постанові й волі мусіла крикнути:

— Мамухо!.. Ой мамухо!..

І сльози, як навіжені, потекли нараз з обидвох очей, аж сперли Дарці дух.

— Задерж коні… — наказала й собі схвильована мама, — задерж коні, Іване. Я їду з вами.

Коні задержано, бабця побігла по нагортку для мами, бо мама була тільки в домашній суконці, як коло хати.

І тепер прийшло щось, чого ні одне з них не передбачувало: мама не могла вилізти на віз.

— Нехай мамуха останеться дома. Я вже не буду плакати… О, я вже не плачу.

Але мамі таки було дальше жаль Дарки, й вона старалася за допомогою бабці ззаду вилізти на віз.

— Мамухо, нехай мамуха уважає… Боже, мама хоче, щоб… — Дарка не потребувала кінчити своєї думки, бо мама й так зараз відступила від воза, почервоніла, ніби засоромлена, але щаслива, аж ясна.

— Ну, їдь з Богом. Мама останеться дома. І коні рушили.

На двірці застали вже Ориську, Стефка, ну, і Данка, розуміється. Данко, може, тому, що сам татко просив його зайнятись у дорозі Даркою, а може, тому, що він Данко, а вона Дарка, кинувся скоренько до її валізок і перші примістив у вагоні. Татко міг тепер із спокійним серцем попрощатись із Даркою.