Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Осінь була вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її сухих кроків. Тільки тут не була це та осінь, що там, в селі, у любій Веренчанці. Тут — це не багата „молода", що в'їздить у село з весільними музиками і з охочими співами по „клаках" ген поза пів ночі, що привозить з собою у приданому повні, аж до ластів'яних гнізд під кроквами, клуні золотистого збіжжя, що розсаджує кошниці жовтою, як шафран, кукурудзою… Ой, ні. Тут скимлить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім — купка сухого листя, залишена через неувагу замітачем у парку. А кам'яниці та електричні дроти заслонюють собою небо, щоб не видно було, щоб не було чути, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут має щодругий день не снитись Веренчанка?

Котрогось понеділка влетіла до четвертої класи Герасимович з шостої:

— Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати!

Влетіла, кинула цю кошмарну вістку і вилетіла, а Дарці аж віддих спинило.

— Чи той хор обов'язковий, — злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла. Хоч відомо: Оріховська рідко коли чує те, що коло неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), мовчазна, ніби заслухана в якісь голоси у собі. Немає навіть чого дивитись на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад голови та турботи „юрби". (Раз навіть так висловилась про „класу" ця Оріховська!) Але… але… як воно буде з цим хором? Чи схоче професор і її голос пробувати тут, перед цілою класою, перед цими всіма чужими очима?

Та ж вона не має слуху. За шеляг не має слуху! Зате, так уже хіба Бог дав, має вона на мільйон гордости з того, що завжди висувають її, коли не на перше місце, то бодай близьке до нього. Дарчина натура не терпить, просто так не терпить, як деякий шлунок квасів, того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитись. Ні, ні, не йде тут про шкільну, класову кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись професорам, лізти ідіотською пильністю і нехіттю всіх товаришок у класі! На цьому полі Дарка не буде побиватися за першенство. Може відступити його своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатись без компасу і карти.

О, навіть Чернівці вже навчили її не кричати, коли болить. Урок німецької в „тети" Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка не сказала ані слова по-німецьки. Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідиним словам! Можуть навіть сміятись разом з нею з Дарки! Але вона ще заговорить з ними по-німецьки! Так само свобідно й плавно, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, може, не за місяць, може, навіть не за два… але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі із школи чи до школи накидується на неї, що вона не відповідає на її запит, йде як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії держали воду в роті!) і не знає, не знає, що Дарка, коли найзавзятіше мовчить, то власне тоді говорить! Говорить… по-німецьки! Виучується цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь зачуті фрази, розповідає собі події дня, а все по-німецьки!

Але… але… слуху не можна придбати. І тому так дуже, так дуже не хотіла б вона виходити перед усіх із своїм духовим каліцтвом.

— Ти не любиш співати? — кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підносить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя.

— Я не маю слуху, — паленіє Дарка.

— І нічого вже не можна зробити? — питає привітливо Стефа.

Дарка заперечує головою.

— Професор Іванків дуже добра людина… Не журись! Він, напевно, не буде примушувати тебе до співу, як ти не маєш охоти!..

Вдаряє легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї лавки.

Стефа Сидір не сказала, що професор не буде випробовувати Дарчиного голосу. Не зробила надії, що слух можна собі виробити. Не потішила навіть, що у школі не вважають за сором, коли хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Вона не сказала нічог о. Але те, що сама відчула Дарчин неспокій, що заговорила тоді, коли всі мовчали, що присвятила стільки уваги Дарчиним справам, що аж з лавки вийшла, щоб її розважити, сповняє Дарку такою нелукавою вдячністю для цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і — при всіх її поцілувати.

І, наче для підсилення цього вибуху симпатії чи новонародженої любові приходить їй на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка сьогодні ще бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправляє свої зошити. Хтось відповів „так" і Дарка притакнула. Потім, досі не може цього збагнути, не знає, звідки і як, поміж тунелі лавок з'явився на її лавці гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учителеві. Він не взяв його, тільки задоволено махнув рукою: мовляв, так і слід.