Міо, мій Міо

— Якщо я колись зустріну Нонно, то подякую, що він вирізав нам ці сопілки, — сказав Юм-Юм.

— І я подякую, — мовив я, а сам подумав, що ми більше ніколи не зустрінемо Нонно.

— А тепер у який бік ми підемо? — спитав я.

— Байдуже в який, аби тільки разом, — відповів Юм-Юм.

І я був такої самої думки. Ми ще довго йшли, але вже не почували себе малими й загубленими. Адже ми були разом і грали на сопілках. Як чисто й гарно звучала стародавня мелодія у цій найчорнішій горі, вона ніби втішала нас, допомагала нам не втрачати мужності!

Хід пішов униз, усе стрімкіше й стрімкіше. Скупе світло, що присвічувало нам тут, стало трохи яскравіше. Воно, мабуть, ішло від якогось вогню. Так, темний хід у горі освітлював відблиск вогню, що спалахував і пригасав.

Не перестаючи грати на сопілках, ми підходили до вогню все ближче й ближче. І так, награючи стародавню мелодію пастухів, ми зайшли до печери Зброяра.

У печері була кузня. В горні горів пекучий вогонь, а поряд, біля величезного ковадла, стояв Зброяр — такого кремезного й дужого чоловіка я ще ніколи не бачив. У нього був довгий рудий чуб, така сама довга руда борода й густі кущуваті брови. І таких великих, геть чорних від сажі рук, як у нього, я теж зроду не бачив. Коли ми зайшли до печери, він звів ті свої кущуваті брови і вражено глянув на нас.

— Хто це грає в моїй горі? — спитав він. — Хто це грає в моїй горі?

— Лицар зі своїм зброєносцем, — відповів Юм-Юм. — Лицар із Країни Далекої. Королевич Міо грає у вашій горі.

Зброяр підійшов до мене, доторкнувся чорним пальцем до мого лоба і вголос виповів свій подив:

— Яке в тебе ясне чоло! Які в тебе чисті очі! І як ти гарно граєш у моїй горі!

— Я прийшов попросити у вас меча, — мовив я. — Мене послав Ено.

— А навіщо тобі меч? — спитав Зброяр.

— Я хочу стати до бою з лицарем Като. Тільки-но я сказав, навіщо мені меч, як Зброяр заревів страшним голосом — я такого зроду не чув.

— Лицар Като! — крикнув він, аж гора здригнулася. — Лицар Като, смерть на його голову!

У темних ходах загриміла луна. Бо, коли закричав Зброяр, голос його не обернувся в шепіт. Ні, він загуркотів між кам’яними стінами ходів, мов грім.

Зброяр стояв, стиснувши чорні кулачиська, і відблиск вогню падав йому на обличчя, що потемніло з люті.

— Смерть на голову лицаря Като! — не переставав кричати він.

Відблиск вогню падав також на довгий ряд мечів, що висіли на стінах його печери. Вони страхітливо полискували й мінилися в тому відблиску. Я почав оглядати їх. Тоді Зброяр перестав вигукувати прокльони й підійшов до мене.

— Ти дивишся на мої мечі? — спитав він. — На мої гострі мечі? Я їх викував для лицаря Като. Бо я Зброяр лицаря Като.

— Якщо ви його Зброяр, то чому кричите: «Смерть на голову лицаря Като»? — спитав я.

Він так стиснув чорні кулаки, що кісточки побіліли, й відповів:

— Тому, що найдужче за всіх ненавидить лицаря Като його власний Зброяр.

Аж тепер я помітив, що він волочив за собою довгий ланцюг, яким був прикутий до кам’яної стіни. Ланцюг бряжчав, коли Зброяр ішов печерою.

— Чого ви прикуті в цій горі? — спитав я. — І чому не розпечете ланцюга на вогні й не розіб’єте його молотом?

— Лицар Като сам прикував мене тут, — відповів Зброяр. — А його ланцюгів не бере жоден вогонь і жоден молот. Ланцюги, зроблені із ненависті лицаря Като, нелегко розірвати.

— А чого вас прикуто таким ланцюгом? — спитав я.

— Того, що я Зброяр, — відповів він. — Я кую мечі, які вбивають добрих і невинних. Тому лицар Като і припнув мене найнадійнішим у світі ланцюгом. Він не може обійтися без моїх мечів.

Зброяр дивився на мене, і очі його горіли, мов вогонь.

— Я сиджу тут у печері й кую мечі для лицаря Като. Він знає, що я кую йому зброю вдень і вночі. Але є таке, про що він не знає. Хоча б про це.

Зброяр рушив у найтемніший куток печери і приніс звідти меча, що ряхтів у його руці, мов полум’я.

— Тисячі років я пробував викувати такого меча, що міг би розтинати камінь, — сказав він. — І аж цієї ночі мені нарешті пощастило. Ніколи досі мені не щастило викувати його, аж цієї ночі пощастило.

Він підняв меча і одним ударом глибоко ввігнав у кам’яну стіну.

— О, мій меч, моє палахке полум’я! — замурмотів він сам до себе. — Мій меч, що здатен розтинати камінь!

— А навіщо вам меч, що здатен розтинати камінь? — спитав я.

— Зараз дізнаєшся, — відповів він. — Цей меч викутий не на те, щоб убивати добрих і невинних. Цей меч призначений для самого лицаря Като. А тобі хіба не відомо, що в нього кам’яне серце?

— Ні, мені дуже мало відомо про лицаря Като, — мовив я. — Я тільки знаю, що маю стати з ним на герць.

— Атож, у нього кам’яне серце, — сказав Зброяр. — І ще залізний пазур.

— У нього залізний пазур? — перепитав я.

— А ти хіба не знав? — мовив Зброяр. — Правої кисті в нього немає, а замість неї — залізний пазур.

— Що ж він робить тим пазуром? — спитав я.

— Видирає в людей серце з грудей, — відповів Зброяр. — Схопить людину, проведе пазуром — і серця нема. Потім закладає їй у груди кам’яне. Він вважає, що всі, хто його оточує, повинні мати кам’яне серце.