Містечко Юміура

— Так, були, — підтвердила жінка, обернувшись до Кадзумі. — І там ви просили моєї руки…

— Що?..

— Та я вже була заручена за мого теперішнього чоловіка… Я так і сказала… І відмовила вам… хоча…

У грудях Кадзумі защеміло. Нехай у нього кепська пам’ять, але ж забути про дівчину, якій пропонував своє серце й руку!.. Це жахливо! Замолоду Кадзумі не міг так легковажно просити чиєїсь руки.

— Ви правильно зрозуміли, чого я відмовила, — сказала жінка, і її великі очі наповнилися слізьми. Тремтячими руками вона вийняла з торбинки фото.

— Це мої діти. Донька набагато вища за мене й дуже схожа на мене молоду.

На фотографії дівчина була невисока, але мала жваві очі й вродливе личко. Дивлячись на фотокартку, Кадзумі думав: «Невже тридцять років тому під час подорожі я зустрічався з такою от дівчиною і навіть женихався?»

— Я коли-небудь зайду до вас із донькою. Може, ви захочете подивитися, яка я була молодою, — в голосі жінки вчувався плач. — Я розповідала про вас своїм дітям, і для них ви — найдорожча людина… Обидва рази вагітність моя проходила тяжко, нудило, голова розколювалася. А коли нудота минула й під грудьми заворушилася дитина, мені чомусь здалося, ніби вона ваша. Одного разу я навіть збиралася вбити чоловіка. Про це теж діти знають.

— Та що ви! Хіба ж так можна?..

Кадзумі вмовк, не знайшовши, що сказати. Одне він збагнув: жінка ця глибоко нещасна, нещасна і її родина. І то навіть через нього, Кадзумі… А втім, може, спогади про Кадзумі скрашують її сумне й безрадісне життя, в них вона знаходить розраду для себе й своїх дітей.

Кадзумі почував себе винним перед гостею. Чому ж його пам’ять не зберегла жодної згадки про випадкову зустріч в Юміура, ту зустріч, що й досі живе в душі незнайомки?

— Я можу вам залишити це фото?

— Ні, не треба, — заперечив Кадзумі.

Жінка подріботіла стежкою й незабаром її невисока постать зникла за ворітьми.

Кадзумі повернувся до вітальні з докладною картою Японії і «Словником географічних назв». Разом з гостями переглянув карту і словник, але марно — ніде на острові Кюсю не було містечка Юміура.

— Дивина, — проказав Кадзумі й, піднявши голову, з заплющеними очима згадував: — Наскільки я пам’ятаю, перед війною мені не доводилося бувати на Кюсю… Таки ж ні!.. Вперше я там побував у розпалі боїв за Окінаву, коли як військовий кореспондент літав на базу винищувачів спеціального призначення в Каноя. Наступного разу я їздив оглядати наслідки атомного вибуху в Нагасакі… Отоді мені й розповіли, що тридцять років тому сюди приїжджали Кіда й Акіяма.

Посміхаючись, гості навперемінки обмінювались думками про химерні вигадки гості, народжені її буйною уявою. Усім було ясно: жінка несповна розуму. Та Кадзумі мучило інше: а чи все гаразд із його головою? Адже він так намагався згадати що-небудь про незнайомку, хоча відразу з недовірою поставився до її розповіді. Та цього разу згадувати було нічого — містечка Юміура просто не існувало. Однак скільки реальних подій його життя закарбувалося в пам’яті незнайомих людей. Як і в тієї гості. Адже й після його смерті вона твердо віритиме, що колись у містечку Юміура він просив у неї руки.