Читаем МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ полностью

— А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, вмощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, всі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. З собою ж і привіз — розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і ходу з дворища. Дмитрівна в ґвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете?

— Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати.

— А-а, ну збирайте. А захочете, то приходьте в гості. Я ваш, так би мовити, найближчий сусіда. Отут же, за вашою хатою, і моя стоїть. Та Митько знає. А де ж він сам?

— Зараз прибіжить.

— Ну, то ще побачимося, — потюпав дід до хвіртки.

— Здоров, Митю, — почулося з вулиці, тільки-но друг мій вигулькнув з-за хати.

— Добрий день, — трохи ніяково озвався Митько, вглядаючись через пліт у русявого хлопця нашого зросту у майці на вже засмаглих плечах.

— Не пізнаєш? Володька я, пам'ятаєш? Тітчин Настин. Ти ще в нас телевізор дивився.

— А-а-а, — протягнув Митько. — Аякже, пам'ятаю. Тільки ти ніби нижчий був.

— Та й ти ж вигнався за два роки, — здивувався Володька.

— І справді, — засміявсь Митько. — Я й не додумав зразу. То заходь, заходь. Як ти?

— Іншим разом. Поспішаю. Оце біжу на шкільну ділянку. Ми там помідори вирощуємо. А ви заходьте на телевізор. Бувайте, — попрощавсь уже на ходу.

— Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — посміхнулась до мене.

— Ще й як, — кинувсь до вмивальника Митько.


— Ну як там у вас, все гаразд удома? — цікавилась бабуся.

— Угу, вше, — ствердно кивав головою Митько, запихаючись голубцем.

— А як доїхали?

— Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до глечика з молоком.

— То чому ж тато не повідомив? — допитувалась бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.

— Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися.

— Телеграми не дали, — не вгамовувалась старенька.

— Телеграми! — скрикнув Митько.

— Ну так, що ж тут дивного!

— Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.

Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!

Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою поглянув на друга.

— Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. —

Ай-я-яй! Ось же вона, тато написав! Я ж і подавсь був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім...

— Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж?

— Еге ж.

— Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися?

— Наїлися, спасибі, — дружно закивали ми.

— А тепер куди?

— Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку...

— Ну ідіть, ідіть. Таж на обід не спізніться.

РОЗДІЛ III

Озеро.

Змії люблять сіно

Щось дзумить і дзумить мені у вусі, і од того в'їдливого звуку я розклепляю повіки. В кімнаті півтемрява. Митько спить поруч на розкладачці, а у вікно товчеться і товчеться головою і тому, мабуть, ще більше чманіє настирна муха. «От капосна», — думаю я собі, коли це:

— Агов, Демидівно, — чийсь пронизливий голос. — Діждались-таки онучка?

— Діждалась, Дмитрівно, діждалась. Приїхав із приятелем своїм.

— А де ж то вони, чи вже подались куди?

— Сплять іще. Потомилися з дороги. Та й городські ж, люблять поспать.

— А он мій Василь теж городський, а ще зрання на свій велосипед, — (найшла чим хвалитись!) — та гайда з двору.

«Ага, так це баба того Василя, — подумав я. — Ану-ну», — і підскочив до вікна. Проте вікно виходило в город, і видно було лише картоплиння. Тоді я поторсав Митька за плече.

— Вставай, Митю, он Василева баба прийшла.

— Га? — сонно озвавсь той.

— Баба прийшла Василева, отого велосипедиста.

— Тю! То це треба мене будити, — позіхнув товариш. — Хай собі хоч сто баб, що тобі до них?

— Та нічого. Я думав, тобі цікаво буде.

— Ціка-аво, — знов позіхнув товариш. — Що там цікавого? — І раптом, мов оце не він щойно ледь одірвався од подушки, скочив на ноги. — Ну, збирайся швидше. Бери морилку, я — сачки, та й підемо.

— Зразу? — скрививсь я.

— А чого відкладати? За три дні назбираємо, а там гуляй собі скільки хочеш.

— Ага, назбираєш ти за три дні.

— Хіба це довго? Сачком — раз, в морилку — два, в коробку — три, шпилькою — чотири. От і все!

— А курінь?

— Так само собою. А куди ж ми, по-твоєму, йдемо? Туди! Обладнаємо курінь, а як залишиться час, то, може, щось і вловимо.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Аладдин. Вдали от Аграбы
Аладдин. Вдали от Аграбы

Жасмин – принцесса Аграбы, мечтающая о путешествиях и о том, чтобы править родной страной. Но ее отец думает лишь о том, как выдать дочь замуж. Среди претендентов на ее руку девушка встречает того, кому удается привлечь ее внимание, – загадочного принца Али из Абабвы.Принц Али скрывает тайну: на самом деле он - безродный парнишка Аладдин, который нашел волшебную лампу с Джинном внутри. Первое, что он попросил у Джинна, – превратить его в принца. Ведь Аладдин, как и Жасмин, давно мечтает о другой жизни.Когда две родственных души, мечтающие о приключениях, встречаются, они отправляются в невероятное путешествие на волшебном ковре. Однако в удивительном королевстве, слишком идеальном, чтобы быть реальным, Аладдина и Жасмин поджидают не только чудеса, но и затаившееся зло. И, возможно, вернуться оттуда домой окажется совсем не просто...

Аиша Саид , Айша Саид

Приключения / Зарубежная литература для детей / Фантастика для детей / Приключения для детей и подростков
Белеет парус одинокий. Тетралогия
Белеет парус одинокий. Тетралогия

Валентин Петрович Катаев — один из классиков русской литературы ХХ века. Прозаик, драматург, военный корреспондент, первый главный редактор журнала «Юность», он оставил значительный след в отечественной культуре. Самое знаменитое произведение Катаева, входившее в школьную программу, — повесть «Белеет парус одинокий» (1936) — рассказывает о взрослении одесских мальчиков Пети и Гаврика, которым довелось встретиться с матросом с революционного броненосца «Потемкин» и самим поучаствовать в революции 1905 года. Повесть во многом автобиографична: это ощущается, например, в необыкновенно живых картинах родной Катаеву Одессы. Продолжением знаменитой повести стали еще три произведения, объединенные в тетралогию «Волны Черного моря»: Петя и Гаврик вновь встречаются — сначала во время Гражданской войны, а потом во время Великой Отечественной, когда они становятся подпольщиками в оккупированной Одессе.

Валентин Петрович Катаев

Приключения для детей и подростков / Прочее / Классическая литература