Мiжзоряна нянька

Жiнка повiльно обернулася. Довго не могла збагнути — хто ж це говорить? Ага. Це голос УРа — Унiверсального Робота. Ось вiн стоїть бiля пульта пiлота — голубий ящик iз двома руками-манiпуляторами. УР, або, як його нiжно звали космонавти, Урчкк, був чудовим розумним автоматом. Вiн зберiгав у своїй електроннiй пам'ятi всю iнформацiю, зв'язану з польотом корабля, а також виконував необхiднi розрахунки в будь-якiй галузi фiзико-математичних наук. I ось тепер Урчик звертався до Марiї з попередженням. Його очi-приймачi зовнiшньої радiацiї — блискали червоними вогниками, з динамiка — маленького чорного отвору на грудях — знову почулися слова:

— Ви зараженi радiацiєю, Марiє. Ваше тiло швидко руйнується.

— I я вмру? — вражено прошепотiла жiнка. — Я не зможу врятуватись, Урчик?

— Нi, — вiдповiв автомат. — Ви помрете через кiлька хвилин. Але що трапилося? Хто вас опромiнив?

— Загинули всi члени експедицiї, Урчик… Корабель потрапив у надпотужний потiк радiацiї…

— Треба повiдомити Космiчну Раду Землi, — дiловито заявив УР. — Хай зважать на цю iнформацiю при наступних експедицiях.

Марiя знесилено опустилася в крiсло, безнадiйно сказала:

— Хто повiдомить? Хто поверне зорелiт на Землю?

— Я, — лаконiчно сказав автомат.

Марiя здивовано поглянула на нього. I зненацька радiсна iскра надiї пронизала її свiдомiсть. Так! Це справдi можливо! Урчик може довести корабель до Землi. I бiльше того… Можна спробувати… хоч це й божевiлля… спробувати, щоб вiн доглядав синiв, коли вона помре… Вiн розумний, Урчик. Вiн зможе. Треба лише годувати їх УП…[2] i доглядати їх… їм буде тяжко, на самотi, без людей… але вони виживуть i повернуться на любу Землю… на рiдну планету…

— Урчик, — несмiливо сказала вона, з надiєю заглядаючи в його червонi очi. — Це чудово, що ти зумiєш повернути корабель… Але в мене є ще одне… прохання…

— Говорiть, Марiє…

— Я народила двох синiв, Урчик…

— Що таке «сини»?

— Двох маленьких людей. Таких, як i всi iншi космонавти, тiльки ще несвiдомих…

— Я зрозумiв, — заявив автомат. — Вони ще не здобули необхiдної iнформацiї для нормальної дiяльностi.

— Так, Урчик. Так, друже… I вони залишаться без догляду… Я скоро помру… Ти сам бачиш…

— Ви хочете, Марiє, щоб я доглядав їх?

— Так, Урчик… Прошу тебе…

— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людьми.

Марiя закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зiбрати розбурханi думки. Що вiн каже? Його не вчили… Ну, звичайно, не вчили… Що ж тодi робити?.. В бiблiотецi є книги… по догляду за дiтьми… Урчик вмiє читати…

— Урчик…

— Я слухаю, Марiє…

— Ти зв'язаний з бiблiотекою. Ти вмiєш читати…

— Наукову iнформацiю. Але менi це не потрiбно. Все записане в моєму мозку.

— Я не про те. В бiблiотецi є iнформацiя про виховання дiтей… їх треба годувати… i тримати в чистотi…

— Я зрозумiв. Всяка система потребує енергiї. Я спробую зробити те, що ви просите, Марiє… Тiльки є одна перепона.

— Яка?.. Урчик… Говори скорiше… бо я… не можу бiльше…

— Я стою на мiсцi. Я не можу пересуватись.

— Цьому можна… зарадити, Урчик… Вiзьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механiзм… все iнше використай для себе… з'єднай iз своїм монтажем… у тобi є iнформацiя…

— Я зрозумiв, Марiє. Дякую.

— Зараз… Я допоможу тобi…

Марiя впала з крiсла, пiдповзла до однiєї з нiш. Вона ослiпла, морок оточив її суцiльним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонiю i вiдкочувалися в бездонну прiрву небуття.

Вона навпомацки знайшла дверi нiшi, натиснула кнопку. Ледь помiтно перед нею замерехтiли блискучi деталi прибиральних машин-роботiв. Вона витягла одну з них i пiдсунула до УРа.

— Тепер все гаразд, — почувся голос автомата. — Я виконаю ваше прохання, Марiє. Монтаж забере не бiльше трьох годин. Дiти витерплять стiльки?

— Постарайся… скорiше, Урчик, — майже нечутно озвалася жiнка. — Там бiля них… в пляшках… УП.

— Я знаю, — заспокоїв УР. — Я бачив. Так робив капiтан.

— Вiрно, Урчик… Дякую тобi… Все iнше… прочитай… Поспiшай, друже…

Марiя звелася на ноги, намацала керiвний пульт, ввiмкнула зв'язок. Тихо скомандувала:

— Iзолятор. Палату дев'ять…

У каюту ввiрвався пронизливий крик дiтей. На екранi з'явилося зображення широкого лiжка. На ньому звивалися два маленькi тiльця новонароджених, сповитих у бiлi пелюшки. Вони галасували, вимагаючи їжi, жалiбно кривилися, не вiдчуваючи бiля себе теплого тiла матерi. Марiя судорожно пiднялася, впираючись руками в пульт, сльози вiдчаю зросили її обличчя.

— Зараз… я зараз, маленькi мої… я прийду… Вона ступила до дверей, забувши про все на свiтi. Крик дiтей, їхнiй жалiбний поклик владно ввiрвався в материнське серце, потягнув її до синiв.

— Марiє! Не можна, — попередив УР.

Вона не чула слiв автомата. Добралася до дверей, простягла руки i впала ниць на порозi. На неї покотилася звiдусiль зоряна безодня, заколисала i поглинула у своє безмежне лоно…

II

УР кiлька хвилин дивився червоними очима на тiло жiнки. Потiм пролунав його дзвiнкий голос:

— Марiє! Чому ви не рухаєтесь?