Московіада

– Не винен? Дуже зручно ти це вигадав! Перед самим собою тільки винен?! Мовляв, мої гріхи – мої турботи?… Це ти, що тілу зраджувати вмів? Це ти, що підписав папір про зраду?! – й головою в нього щось висвітилося. Це міг бути й німб. – А як же ті порубані, побиті і ті, котрі у вічній мерзлоті – десятки, сотні і мільйони тисяч?! Ти підписав колись – і душу вбив!…

Його слова то потопали, то виринали з бурхливого музичного моря. Партія смичкових робилась дедалі нервознішою й вимогливішою. На щастя, звідкілясь із надр композиторового задуму видерся самотній у своєму всепрощенні гобой. Це дало тобі змогу звестися духом:

– Я рятував життя – чуже, єдине, але дорожче, врешті, від отих абстрактних міліонів, сотень тисяч…

– Ти? Рятував? Життя? Чуже? – і знову він демонічно, люто засміявся, оркестр знову вдарив невблаганно, затих гобой натомість грім литаврів і барабанів перекрив усе. – Ти здатний рятувати лиш себе! Ти рятував себе завжди і всюди! Але й себе ти нині не вряту-у-у-у-єш! – останню фразу було досить вдало вписано у музичне тло і проспівано напрочуд соковитим тенором.

– Ну, що ж, – зітхнув ти, – так тому і бути. Я це життя любив – з усім паскудством, – хоч це паскудство й мучило мене. Однак не вб'єте ви мене цілком – я залишив слова, слова, слова… Слова, слова, слова… Щури безсилі – прогризти діри у моїх словах, – вони летять за вітром, як листки, – нехай летять же – хтось колись почує. Всього мене не знищить вам цілком – я в серці маюче, що не вмирає!…

Темп оркестру наростав. Це було якесь суцільне «алегро нон мольто», «престо фуріозо» чи щось подібне. «Сашко» вже не встигав за музичними фразами, рубаними й рішучими. Тож устигав тільки перепитувати:

– Ти залишив слова, слова, слова?

– Я залишив слова, слова, слова!

– Тебе всього не знищить нам цілком?

– Всього мене цілком не знищить вам!

– Ти в серці маєш те, що не вмирає?

– Я в серці маю те, що не вмирає!

Власне кажучи, цей заключний дует вийшов досить злагодженим і мелодійним. Твій зірваний захриплий фальцет вдало переплітався із солов'їним «Сашковим» тенором. Якийсь час іще лунав оркестр, завершуючи всю сцену потужною і трагічною, та все-таки, в чомусь найсуттєвішому, оптимістичною кодою. Нарешті все замовкло. І замість бурхливих оплесків глядацького залу ти почув чимраз агресивніше харчання й повискування з-за спини. Здавалося, що ув'язнені почвари шкребуться вже не у двері, а безпосередньо у твій светр.

– Отож-то, – кивнув головою на зачинені двері дещо засапаний «Сашко» і, діставши носовичок, повтирав з чола ріденькі краплини поту. Всього себе віддав музиці – Тепер готуйтеся, фон Ф., – покивав пальцем. – А проте, перш між перейдете у стан неперетравлених решток, маєте нагоду покращити свій гріховний баланс. Вас чекає, як кажуть німці, айне юберрашунґ!

– У умляут, – виправив ти його.

– Один хрін, – сказав «Сашко» і, взявши стільця з інвентарним номером на ніжці, вийшов із клітки.

Клітку він зачинив на ключ.

Уся ця стихійна забава зі щурами, кліткою, розпухлим коліном і оперовим чекістом здалася тобі чимось украй дурнуватим і зовсім неправдоподібним. Незважаючи на те, що задня стіна вже аж тріщала і ходором ходила від знавіснілої нетерплячки зачинених за нею чудовиськ, ти поки що не надто хотів вірити у страшну перспективу. Випите за день, вочевидь і далі робило своє. Тож ти вирішив усе-таки поспати і навіть замовив для себе відповідній небесній канцелярії сновидіння про Венецію. Але, навіть не встигнувши доплисти водним трамвайчиком від Тронкетто до площі Св. Марка, був розбуджений чиєюсь новою появою у твоїй клітці.

А то була Галя. Вона приклала свій палець тобі до вуст. І ти, за старою любовною звичкою, почав пестити його. І раптом відсахнувся, як від гадюки, згадавши, що вона – їхня спільниця. Але Галя випередила твої можливі докори.

– Мене викликали за службовим обов'язком, – пояснила. Я повинна зробити тобі кілька уколів…

– Навіщо, Галю?

– Для чистоти експерименту

– Для якої чистоти – моральної?

– Перестань хоч зараз, – тихо сказала, проте в голосі її не було ані краплини злості. – Знімай штани.

– Я хотів би померти з гідністю, Галино.

– Ніхто не претендує на твою гідність. Але штани треба зняти.

На ній був якийсь вельми офіційний костюм, щось на кшталт жіночої уніформи, хоча досить обтислої, з виразно коротенькою спідничкою. Трохи пахла горілкою, проте загалом трималася незле. Незважаючи навіть на дещо підпухлу вилицю.

– Розумієш, Галю, я хотів би померти без галасу і спотвореного обличчя, крім того, я не хотів би у передсмертній агонії накласти в штани…

– Отож і скидай їх, – наполегливо повторила вона.