Музей покинутих секретів

Ага, перевіряли його там, всяке таке, — Ніка на ходу пересмикує плечиком, бридливо струшуючи з нього «всяке таке», і знов загризає спідню губку: дуже сексі в неї ця гримаска. На щастя, «дєд» тоді ще живий був і все, що треба і де треба, пояснив. Ну, й татові заодно теж.

— А Павло Іванович, — якось чудно мені тепер це вимовляти, знаючи, що він зовсім не Іванович, і, можливо, навіть не Павло: сіре, як гебешний костюм, ім'я враз позбавляється живого носія, стає «клікухою», котру повторювати ніяково, як непристойність: — Павло Іванович ніколи не пробував розшукати своїх біологічних батьків?

— Ну що ви, — дивується Ніка з моєї нетямущости, — як би він міг!

— Та ні, я не про ті часи, не про радянські… Але тепер, уже за незалежности, це ж, мабуть, можна було б зробити? Тим більше, працюючи в архіві… Адже, якщо їх справді в сорок восьмому репресували, то могли ж зберегтися сліди?..

— А толку? — розсудливо заперечує Ніка, явно повторюючи чиїсь інші арґументи, явно — чуті від дорослих. — В живих їх усе одно нема, якби були, за п'ятдесят років обізвалися б. Хто вертався з ГУЛАГу — ті своїх дітей відшукували…

А Бухалова не відшукали. Отже, не було кому відшукувати. А якби відшукали? Чи Павло Іванович, офіцер КҐБ, був би з того радий?

— А про тих родичів в Ізраїлі — це правда, чи?..

— Та ну, які там родичі! — форкає Ніка. — Придумали, щоб татові кар'єру зіпсувати… Які могли бути родичі, коли навіть прізвище невідоме, під яким тата в дитбудинок принесли!..