Музей покинутих секретів

І ще, сказала вона Адріянові, їй хотілося б зняти реставраційну майстерню, де вони були. Це трохи схоже на його ідеальну крамничку старожитностей, ту «Утопію», про яку він їй недавно оповідав: неквапні, малослівні, сповнені якоїсь особливої внутрішньої гідности дядьки в шкіряних хвартухах, із графітово-чорними пальцями, з вивіреною, немовби аж ґенетичною впевненістю в обходженні з предметами, — незвична для сучасного світу, а для захожого з вулиці вже ледь-не-церковна атмосфера несуєтности, невіддільна від усякого чесного труда, атмосфера, яку вона пам'ятає з Владиної майстерні, — ще донедавна її можна було вловити в розсипаних по місті окрушинах давнього ремісничого укладу: шевських будочках, телевізійних ательє, незліченних підвальчиках із запахом воску й скипидару, де лагодили парасольки, замки, окулярні оправи і взагалі все, що дається полагодити, — це зникало вже на наших очах, ці жалюгідні послідки колись могутнього київського міщанства, зметеного Великою Руїною двадцятого віку, — ковалів, бондарів, гончарів, кожум'як, сницарів, колишніх славних цехів, які віками й будували це місто, закладали в ньому церкви і школи насупротив усім прийшлим царям і воєводам, і двісті, триста, п'ятсот років тому так само сиділи тут по своїх майстереньках, так само поважно брали до рук принесені їм до направи речі й прорікали свій вердикт раз і назавше, як роблять тільки люди, що знають правдиву, безобманну ціну своєму труду — не ту, котру сьогодні дають на базарі, а ту, що вимірюється затраченою сумою живого життя: доданим за роки числом діоптрій у зорі, хрипом у проскипидарених легенях, запаленою од вічного жару шкірою, особливою графічною мапою зморщок. Та абсолютна зосередженість і аптечна точність рухів, із якою реставратор крізь наставлену лупу вимочував багатовіковий леп із клаптика дерев'яної дошки, збудила в ній просто-таки святобливу пошану — почуття, на диво подібне до того, яким заряджала її Гелина історія. Але цього вона теж не вміла витлумачити Адріянові — не вміла пояснити, який стосунок такі кадри можуть мати до фільму про партизанську війну. Хіба, може, як метафора її власної архівної праці — її методу (якщо це метод!)? Ось так, настійно, по-мурашиному вперто, не відступаючись, сантиметр по сантиметру знімати нашарування…

Це теж партизанка, думав тимчасом Адріян, вона правильно відчула. Так працювати, як працюють ці хлопці-реставратори, — з повною самопосвятою, за мізерну плату, з самої відданости тому, що робиш, — це й є партизанка в чистому вигляді, сама суть партизанки, як той очищений від слів до голого інструментального квиління голос. Вона правильно відчула. Мабуть, розумна жінка таки переважує розумного чоловіка, бо наділена ще тим додатковим змислом, якого нам бракує, — сестринством до всього живого, безвідносно до місця й часу… Проїжджий тролейбус дмухнув йому на черевика зужитим талончиком, і він нахилився, підштовхнутий раптовим відрухом, — підняти, подивитись, як у дитинстві, «чи щасливе число», — але не встиг: талончик відкотився, змішавшися з іншим сміттям на краю хідника. От і ще одна річ, якої я ніколи не дізнаюся,мелькнуло йому, і він подумки здвигнув плечима, подивувавшись із себе: мабуть, теж забобонний стаю.

Вголос він сказав їй, що сам він у вечоровому місті над усе любить тихі дворики — і золоті прямокутники од вікон на снігу. На снігу? Чому на снігу? Вона трохи здивувалась. Ну, необов'язково на снігу, не вельми впевнено погодився він, можна й на асфальті. Йому чомусь перехотілося говорити на цю тему, і вона це зрозуміла, — їхні думки в теплому, тремко набряклому бензиновим чадом повітрі весняного вечора текли крізь себе навзаєм, як сплетені пальці. Зайнялося зелене світло, і вони ступили на «зебру», як двійко чемних школярів, — тримаючись за руки, самі того не помічаючи.

«VMOD-ФІЛЬМ» СЦЕНАРІЙ ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ СЦЕНА I. НАТУРА. ВЕЧІР (РЕЖИМ)