Читаем Музей покинутих секретів полностью

Ще трохи полежати із заплющеними очима, вслухаючись, наосліп обмацуючи кімнату, внюхуючись у знайомі запахи: кімната моя. Постіль поруч порожня — простягнута рука падає, мов обрубана, на зім'яту подушку, не розрахувавши траєкторії, і з грудей глухо вибулькує помрук протесту, прокидаючи вже остаточно: голос також мій. Все ще не розплющуючи очей, просуваю свої змисли за двері, подумки прослуховую-перевіряю коридор, ванну, кухню — скрізь тихо. Я в квартирі сам. На нічному столику з другого боку повинен бути годинник — простягти другу руку. Ого. Лялюся мусила зникнути ні світ ні зоря — ну так, у неї ж сьогодні ранковий ефір. Який я, до речі, вже проспав, як остання худобина. Тьху ти, досадно як… І що це мене опутало?

В голові, як слід од уколу: чорний «опель-кадет», повний чужих офіцерів (що це за форма?); жінка в білому халаті, чи пак простирадлі, обмотаному круг тіла; в металевій посудині з низькими бортиками кип'ятиться шпатель, чи як воно зветься… Ну його на фіґ, пора прочумуватись.

Надворі тихо шелепотить дощик — такий гарний, весняний дощик, від якого за одну ніч будяться дерева і трава. Відчинити двері на балкон і глибоко вдихнути повітря: вогко, тепло. Клас. Унизу в дворі криється краплистим розсипом, ніби пітніє, сріблястий «мерс» із гачкуватим прапорцем на номерній табличці: «ВР», у народному перекладі «Вирвані Роки», — мій старушок «фольксваґен» трохи далі за ним виглядає, як сільський сторож поруч із Термінатором. В сусідньому під'їзді мешкає цієї самої BP депутат. Скромний, блін, — не інакше, першого призову: не обтерся ще.

Я знаю, що він там мешкає, бо торік його пограбували, і по цілому багатоквартирному будинку тупо, як сантехніки, ходили менти й збирали підписи, що ніхто з нас нічого не чув і не бачив; вони й розповіли. Заклали, карочє, депутата. Коли перед тим були пограбували родину з першого поверху, то ніхто не приходив нічого питати, а ті з першого поверху просто вставили собі у вікна чавунні ґратки. Тепер, як повертаєшся додому пізно ввечері, подвір'я освітлюють рясно помережані золоті прямокутники від заґратованих вікон, просто тобі середньовічний замок. Дітям мало би подобатися гратись у такому світлі у всяких там фей, лицарів і куртуазних дам — тільки що діти тепер у таке не граються. Хоча о такій пізній порі діти все одно вже сплять, а шкода. Точніше, то мені щоразу буває шкода — чи, що я вже не маленький хлопчик, аби належне скористати з казкового освітлення, чи, що в моєму дитинстві таких мережано-золотих вікон не було, — був спальний район із брудно-сірих, обкладених кахлями, як клозети, «дєвятіетажек», між якими заклично біліли іграшкові потиньковані хатки з загадковими табличками «мусоросборник»; смерділо в них жахливо, але ми все одно любили там ховатися — між сміттєвих баків, якраз таких заввишки, що коли присядеш, тебе не видно, і в такому ото смердючому напівтемному інтимі я вперше дізнався, як дівчатка пісяють. Дівчинку звали Маринка, і на ній були яскраво-червоні, вирвиоко, рейтузи; оскільки я не вірив своїм очам, вона великодушно дозволила мені власноруч дослідити мокру щілинку і два маленькі горбочки, — схоже, в мені вже тоді жив експериментатор. Кожен досвід є досвід, і здобутий на смітнику також. Не буває «вирваних років».

Перейти на страницу:

Похожие книги