Музей покинутих секретів

…Тепер у нього в запасі, вперше за багато років, було казна-скільки безкінечних годин, щоб усе це передумати. «Весь час на світі», як то смішно вимовлялося по-англійськи. В криївці був радіоприймач, і деколи можна було вловити американське радіо, але йому вдавалося розібрати лиш поодинокі знайомі слова, а англійського підручника, з якого почав учитися цеї зими, при собі не мав, аналогії ж із німецькою, на які був легкомисно сподівався, нічого не помагали. Якось він прокинувся, облитий потом, як із відра, зі щасливим здогадом, що чуте з приймача «слотер» — то те саме, що німецьке «schlachten»: мабуть, викрикнув спросоння вголос це слово, бо в тьмі зарипіло пружинами польове ліжко і на нього гаряче дихнуло зблизька чимсь рідним, ніби домом, хлібом, парним молоком, і він відчув під руками два теплі пагорбки, пару голубів-турманів, яких малим розводив на плебанії, і стис їх міцніше, щоб не втекли, — «Ну що знов такого, ну ша, ша», — докірливо забурмотіли турмани, випручуючись йому з рук, і він зрозумів, як про «slaughter» і «schlachten» [12]: «Рахеля»! — і хотів перепросити, щоб не думала про нього зле, пояснити їй, як переходять голосівки з мови в мову, перебравшись у біле, повзуть по снігу, а однак він зумів їх здемаскувати, — але вона рішуче заперечила: «Спати, спати», — і заходилася щось робити з його подушкою чи коцом, чого він уже не похопив, бо, скорившись її наказові, тут-таки й заснув — мов пішов під воду… Але таких філологічних знахідок більше йому не випадало — заважала неможливо клейка англійська вимова, а сам собою, без помочи підручника, не здужав крізь неї продертися.

Мабуть, думав собі в хвилини прояснення (коли біль занишкав і скручувався десь у грудях темним вузликом, лиш так даючи до знаку, що й далі готовий напасти), мабуть, він попросту відзвичаївся від абстрактної розумової праці — тої, що не є націлена відразу на прямий практичний результат. Чомусь від цієї думки робилося сумно, і це також його бентежило — те, що тілесна слабість і вимушена бездіяльність ума, вибивши його з заведеного робочого ладу, неждано вивільнили в ньому цілу підводну систему почувань, із якими не знав що робити; бовтався в них ривками, наче невмілий плавець. Бодай назвати їх, і то не вмів, — зрештою, з цифрами йому завжди легше було мати до діла, ніж зі словами. (Цілий свій перший рік у лісі він сумлінно тягав у наплечнику задачник Кренца, потім все-таки змушений був покинути його в криївці, а шкода, саме тепер і придався б, отут вилежуючись, — щоб мізки не лінюхували й не лізло в голову казна-що…) Крім нього, в шпитальному бункері було ще трійко ранених, яких із різних причин не давалося розмістити по селах, одного хлопця принесли вже при ньому — на нозі йому вкинулася ґанґрена, і коли ногу розмотали, криївку надовго заповнив млосний солодкавий сморід — не помагала ні справна, і досить добра, оскільки міг оцінити Адріян, вентиляція, ні нічне провітрювання. Якось Адріян уловив був подібний, пріло-солодкаво-болотяний душок і од «Рахелі» — і був немило вражений: медсестра їм усім подобалася, аж любо було споглядати, як зручно коло них порається, снуючи між причами, заповняючи тісне приміщення своєю через край пишною жизністю, готує їжу, приносить знадвору якісь духмяні трави, щось там кип'ятить на примусі, розливає в слоїчки, крає матерію на бандажі — все без хвилинки спочину, славна дівочка, і неприємно було пов'язувати її з цим гнилим духом, — а потім постеріг, як вона, вхопивши клубок білого бандажу, зникла за завіскою, де стояло її ліжко, і раптом зрозумів, від чого той дух, і відчув, як обличчя йому заливає гаряча краска сорому, наче хлопчиськові, заскоченому на підгляданні коло дівчачого виходку… Він старався про цей епізод забути, як і про ту ніч, коли спросоння вхопив її за груди, — просто прибрати з пам'яти, як звик чинити з усім, що заважало зосередитися на справі. Цілий клопіт, одначе, й полягав на тому, що справа лишилася десь там нагорі, поза межами шпитального бункера, і він тут без неї торохтів і пчихав, як мотор без оливи.