Музей покинутих секретів

— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа… Амінь. Тата — от кого він йому нагадував. Тата, від якого од самого сорок четвертого не мав вістки — відколи їх із мамою, з другим приходом совєтів, забрано до ешелону. «По правді кажу вам: хто за ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи діти, чи землі, — той багатокротно одержить…»Багатокротно, воістину так: бо не стрічав іще дому, де б нас не прийняли як рідних, і братів і сестер маю тисячі й тисячі, по всій Україні, і хто з нас не закриє собою брата свого?.. А яка славна усмішка була в «Романа» — стримана, наче лице відтавало спроквола… Відвернувшись у тінь, Адріян притьмом допив із горнятка рештки присмаченого спиртом узвару: хай думають, що очі йому з незвички звогчіли від алкогольного духу.

— Помоліться за моїх батьків, отче… За Михайла й Гортензію…

Вчувши, що Адріянів тато був парохом, «Ярослав» розпромінився, як дітвак, — навіть зморшки йому розгладилися. Став палко запевняти, що Адріяновому татові випала в Бога велика ласка: давати мирянам духовну потіху в найтяжчому терпінні — в ешелоні, в тюрмі, на засланні, — на такий допуст не кожного пастиря Бог признає гідним; багато в ці часи покликаних, а обраних, як завжди, мало… Щось за його словами вчувалося особисте, якась власна затаєна ураза. Адріян був іще повагався, чи не попросити його відслужити молебень також і за здоров'я Олени, але чомусь не посмів — самого цього імени витиснути з уст не наважився, мов боявся, що, затершись, як у натовпі, в довшому спискові невідомих Марій, Василів, Юрків і Стефанів, воно, вкупі з окремішністю, втратить і невразливість, підпаде законам їхньої смертности… «Ярослав» пішов у дощ першим, відмовившись від запропонованої лікарем плащ-палатки: «Вам потрібніша», — мав-бо ще зайти на лісничівку переказати сумну вістку, що операції вже не буде, — і аж тоді, як вони зосталися самі, «Орко», що засів разом із «Рахелею» сортувати на розкладених папірчиках принесені панотцем порошки, пояснив між ділом:

— Знаєте, наш отець сам був просився до ешелону… Аж двічі. Не пустили його.

— Хто? — не зрозумів був Адріян. Лікар стенув плечима:

— Таже церковна влада, що над ним… Владика не позволив, чи що, — я на тій ієрархії не дуже знаюся… Перший раз у тридцять дев'ятому, за перших большевиків іще, — тоді й сам Ексцеленція Шептицький хтів на муки піти, ніби щоб своєю смертю нас усіх викупити, тільки Папа йому не позволив… На нашого отця то таки подіяло, можете собі уявити: коли самому Шептицькому невільно, то де вже простому панотцеві… А за другим разом начебто в когось із тих… стиґматиків наших питався, перед самим відходом німців. Як стиґматик мав екстазу, ніби в транс такий упадав, говорив чужими голосами, то питали в нього — за рідних, про кого звістки нема, ну, й про справи також… Кажуть, навіть із Проводу приходили радитися. Я тоді ще студіював, то до того ставився скептично, думав, я один всі розуми поїв, знаєте, молоде — дурне… То вже потім набачився такого, що ніякими неврозами, ні гіпнозами не пояснити — чому, наприклад, ранений із газовою ґанґреною, мав би до ранку вмерти, а не вмирає? Лікар — то, бачте, лиш знаряддя… Інструмент у Божій руці. Одно тільки, що той інструмент справний має бути — не схиблятися, що? — піднявши нарешті голову, він жалібно осміхнувся, як череп зі слоїка з сулемою, і вмить показалося, який він змучений — не одноденною, а задавненою, хронічною втомою, котрої за раз не заспиш; смерть «Явора» видимо вдарила його ще й як свідчення його власної «несправности», й Адріян поняття не мав, що йому казати, — тут була якась незнана царина, де іґнорантові ліпше помовчати. Втрутилась «Рахеля»:

— Його просто пізно принесли, «Орку». Коби хоч днем раніше…