Музей покинутих секретів

— Знаєш, а я зовсім не чую втоми, — і тут раптом збагнув, що вона сказала: не тільки він, вона теж уперше спізнала таке; вогняна рамка замкненого струму й далі стояла йому перед очима. — Ти теж бачила?.. — радше відчув, ніж розгледів у темряві її мовчазний кивок, і зараз же по-чоловічому стривожився за свою новонабуту власність: — А, звідки ти то вмієш? Хто тебе навчив?

Вона зрозуміла його тривогу й шепнула просто в вухо, лизнувши його піт, як кицька, аж йому знов перебіг сласний дрож уздовж хребта:

— Я два роки нікого не знала.

Він зрадів — значить, «Орко» йому не суперник, — але того все-таки було недосить:

— А раніше?

— Не треба про те, — попросила поважно, як чемна дівчинка. Слухай, — шумно зітхнувши, сіла, здавалося, знов розгладжує потемки спідницю на стегнах. — Я знаю, що ми всі помремо…

— Всі люди коли-небудь помруть. Не чула про таке?

— Я не про те. Війна скінчилася. Чи ти справді віриш, що альянти схочуть воювати з Москвою? Ніхто вже не має сили на дальшу війну.

— Ми маємо, — сказав він — і затерп, вслухаючись у відлуння власних слів, наче в гук військового параду. За інших обставин така балачка збудила б у нього підозру, чи не ґебівська провокація часом, але в цю мить він направду любив її — за те, що помогла йому так просто сформулювати істину, сама свідомість якої п'янила нестримною гордістю, як в улюбленому від літ Юнацтва вірші: «І так тебе хміль наливає ущерть, І так опановує тіло, Що входить твоя упокорена смерть, Як служка, бентежно-несміло…» Правда твоя, дівчино, всі заламалися — всі потужні, до зубів узброєні держави наклали в штани на півдорозі, боягузливо вдовольнилися півперемогою, над слабшим і дурнішим із двох, над Гітлером, бо забракло їм духу йти до кінця, одним тільки нам не забракло — без своєї держави, без міжнародної підтримки чи бодай опіки Червоного Хреста, ми одні не признали тирана переможцем і на тім стоїмо — і стоятимем до останку. Колись, у майбутньому, нові покоління потраплять це оцінити. Той фацет, «Західний», француз чи бельгієць, що працював диктором на радіовисильні в Карпатах, його щовечірній голос на коротких хвилях — «Атансьйон! Атансьйон! Ісі радйо діфюзьєр юкреньєн кляндестен» — давав відчуття, наче цілий світ стежить за нами затамувавши подих, — він теж так казав — «Ви рятуєте честь Європи». Він погладив її по голові, мов залякану дитину, — смішно, як тільки жінка заводить про політику, то завжди — що короткозорий при дальновиді, і навіть у шахах вони не бачать далі як на два ходи вперед… Але, божевілля якесь, — знову бажав її, ще голодніше, ніж перед тим:

— Ходи до мене.

— Почекай, мій любий, мій найдорожчий, моє… моє… ох, дай мені сказати, прошу тебе, то є важне… Я цього нікому не казала, ніколи. Від першої хвилини, як тебе побачила, я вже знала… Тільки не знала, що так, що може бути так… Слухай. Якщо я завтра згину, я ні про що не шкодуватиму, розумієш? Я тепер знаю, навіщо я лишилася жити.

— Цить, цить… Не говори більше…

— Нє, почекай… Але якщо лишуся жити ще, то… не гнівайся, добре? я хочу, щоб ти лишив мені свого сина. Щоб ти лишився в мені, і я носила часточку тебе… в собі…

От.

Він не слухав — що вона сказала? Вар'ятка якась, — у голові пронеслося на повному ходу, як поїзд із мосту, сліпучо-білим зойком: Гельця! — Гельця, ось від кого він хотів би таке почути, чому це каже інша, за що така кривда? — але поїзд летів, не в змозі спинитися, туди, де вривалися рейки, і тільки машиніст у кабіні щосили заплющився, щоб не бачити, як за мить усе злетить у повітря…

— Зараз, зараз… Ні, не рушся, лежи, я сяду ось так… Щоб тобі було легше.