Читаем На білому світі полностью

— А-а,— відмахнувся.— Казав, казав мені Михей, що ти приїхав. На яку роботу станеш? Тільки знай, керівної нема… Хіба що з нового року дасть райвиконком Ставку на бібліотекаря та завклубом, то візьму тебе…

— Так у нас же й клубу нема.

— Ну то й що? Аби гроші тобі йшли… Ти ж як-не-як — студент. З якого курсу пішов?

— З четвертого.

— Якби раніше приїхав, то взяв би тебе агрономом, а зараз не можу — директор маслозаводу синка свого прислав. Нічого робити не хоче. І на цій агротехніці так розуміється, як я на атомах…

— Навіщо ж ви брали такого?

— Не хочеться з його батьком заїдатись, бо таку жирність молока виведе, що я цього плану до кінця віку не виконаю… Хай покрутиться. То підеш завклубом?

— Та ні, я до Ничипора Івановича в бригаду, якщо не заперечуєте.

— Іди, Платоне, іди, а ми вже тебе не зобидимо,— зрадів Коляда.

«І чому це люди говорять, що Коляда злий? — роздумував Платон.— Розмовляє щиро і привітно… А сам заклопотаний, блідий та худий. Спить в конторі, що ж то за відьма така в нього?»

— Вам би полікуватись, Семене Федоровичу,— сказав.

— Робота, Платоне, робота. Поживеш, побачиш — ні дня не маю, ні ночі… Моститься на моє місце Макар Підігрітий, хай би й ставили, а я спочину.

— Чого ж це він задумав сільраду залишити?

— Влади хоче. Каже, що я йому поперек дороги став. Це вже мені люди передають, а колись добрячий був чоловік…

Додому йшли разом. З хати Чугая долітали звуки баяна. Не змовляючись, зупинилися — і Платон, і Коляда.

— Це Юхим Степку Чугаєву розвеселяє,— сумно промовив голова.

— Весілля буде, погуляємо… Якщо покличуть. О, танцюють.— Платон помітив, як у вікні колихаються тіні.— Зайдемо, Семене Федоровичу?

— Ні, Платоне, вже відходив. Ти йди, може, вибереш яку…

Платон перескочив через перелаз, а Коляда ще довго стояв на вулиці, і в нього чомусь щеміло серце…

Побачивши гостя, Степка зойкнула і швидко прикрила рукою рота. Юхим відклав баяна, обнявся з Гайвороном:

— Нашого полку прибуло!

— Друзі зустрічаються знову,— потиснув руку Дмитро. Цього разу він був одягнений у шкіряну куртку з безліччю блискавок.— Представляю наших дам: Оля, Соня, Світлана — дочка сосонського «президента» Макара Підігрітого, а це — наша прекрасна господиня…

— Здрастуй, Степко.

На лаві сиділи Петро і Максим Мазур — обидва трактористи.

— Я вам танці перебив.

— Та що ти! — Юхим знову заграв.

Платон ступив крок до Степки, але її підхопив Дмитро Кутень, довелось запросити до танцю Світлану. Це була товстенька, рудувата дівчина, яка, напевне, ніколи не скаржилась на відсутність апетиту… Але танцювала вона напрочуд легко і граціозно. Максим — високий, стрункий, як спортсмен,— танцював із сором'язливою Софією. Тільки Оля з Петром сиділи, обнявшись, біля мисника і про щось розмовляли.

Танцювали польку. Хлопці не шкодували чобіт. Так вибивали, що аж вгиналась підлога. Буде взавтра Степці робота. Дівчата, підхоплені дужими руками хлопців, танцювали на носках, ледве-ледве торкаючись землі. Швидше, швидше! Розтягує баяна Юхим, і здається, що в нього сто пальців. Перед очима чоботи, дівочі литки, понадувались парасольками спіднички, аж вітер ходить по хаті і лампа — ось-ось погасне…

Так і є. Блимнула і погасла. Сміх, крик.

Лясь! — хтось із хлопців уже заробив по фізіономії.

Юхим засвічує сірника: дочка «президента», збуджена, розімліла, горнеться до Платона. Так і стоять, не наблизившись одне до одного, Максим та Софія, за щоку тримається Дмитро, а Степка — аж біля порога…

— Все! Клуб зачиняється! — подає команду господиня, і всі гуртом виходять на вулицю.

Прощаються. Максим забирає Софію, Петро — Олю, Світлана не випускає Платонової руки, і той розуміє, що честь провести дочку «президента» випадає йому.

Що ж, він піде, тим більше — Юхим навіть з подвір'я не вийшов. Дмитро теж попрощався.

— Бувайте здорові,— якомога байдужіше говорить Платон і демонстративно бере Світлану під руку.

Резиденція сосонського «президента» була аж на Висілку, і, поки дійшли до неї, Гайворон дізнався, що:

Світлана працює піонервожатою в школі;

вона Платона добре знає, і жаль, що він не пам'ятає її;

в селі така нудота, що можна повіситись;

вона одна донька у батька-матері;

це прекрасно, що приїхав Платон.

Вони стоять біля височенного паркана «президентської» резиденції. Дівчина вже тричі сказала, що їй холодно, але в апартаменти не йде. Тоді він бере ініціативу в свої руки:

— Пізно, треба йти…

— Постійте ще… Ой, які у вас гарячі руки!

— До побачення…

— Хіба ви не виспитесь? Я вся тремчу від холоду… — Потиск руки. — Я така рада…

Поскрипував під ногами сніг. Надкушений місяць непорушно висів над Сосонкою. Проходячи повз Чугаєву хату, Платон побачив, як од воріт відділилась чиясь постать. Напевне, Юхим чекає його. Коли ж ні.

— Платоне, це я,— чує глибокий, грудний голос Степки.

— Чого ти тут стоїш?

— Тебе чекаю, ходімо.— Степка бере його за руку і веде до хати. Малесенький язичок полум'я ледь тримається на кінчику ґнота.

— А батько?

— На станцію поїхав, вагони з лісом розвантажує. Довго ти «президентшу» проводив… Я задубіла вся, поки дочекалась…

— Навіщо чекала?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза