На білому світі

— А-а,— відмахнувся.— Казав, казав мені Михей, що ти приїхав. На яку роботу станеш? Тільки знай, керівної нема… Хіба що з нового року дасть райвиконком Ставку на бібліотекаря та завклубом, то візьму тебе…

— Так у нас же й клубу нема.

— Ну то й що? Аби гроші тобі йшли… Ти ж як-не-як — студент. З якого курсу пішов?

— З четвертого.

— Якби раніше приїхав, то взяв би тебе агрономом, а зараз не можу — директор маслозаводу синка свого прислав. Нічого робити не хоче. І на цій агротехніці так розуміється, як я на атомах…

— Навіщо ж ви брали такого?

— Не хочеться з його батьком заїдатись, бо таку жирність молока виведе, що я цього плану до кінця віку не виконаю… Хай покрутиться. То підеш завклубом?

— Та ні, я до Ничипора Івановича в бригаду, якщо не заперечуєте.

— Іди, Платоне, іди, а ми вже тебе не зобидимо,— зрадів Коляда.

«І чому це люди говорять, що Коляда злий? — роздумував Платон.— Розмовляє щиро і привітно… А сам заклопотаний, блідий та худий. Спить в конторі, що ж то за відьма така в нього?»

— Вам би полікуватись, Семене Федоровичу,— сказав.

— Робота, Платоне, робота. Поживеш, побачиш — ні дня не маю, ні ночі… Моститься на моє місце Макар Підігрітий, хай би й ставили, а я спочину.

— Чого ж це він задумав сільраду залишити?

— Влади хоче. Каже, що я йому поперек дороги став. Це вже мені люди передають, а колись добрячий був чоловік…

Додому йшли разом. З хати Чугая долітали звуки баяна. Не змовляючись, зупинилися — і Платон, і Коляда.

— Це Юхим Степку Чугаєву розвеселяє,— сумно промовив голова.

— Весілля буде, погуляємо… Якщо покличуть. О, танцюють.— Платон помітив, як у вікні колихаються тіні.— Зайдемо, Семене Федоровичу?

— Ні, Платоне, вже відходив. Ти йди, може, вибереш яку…

Платон перескочив через перелаз, а Коляда ще довго стояв на вулиці, і в нього чомусь щеміло серце…

Побачивши гостя, Степка зойкнула і швидко прикрила рукою рота. Юхим відклав баяна, обнявся з Гайвороном:

— Нашого полку прибуло!

— Друзі зустрічаються знову,— потиснув руку Дмитро. Цього разу він був одягнений у шкіряну куртку з безліччю блискавок.— Представляю наших дам: Оля, Соня, Світлана — дочка сосонського «президента» Макара Підігрітого, а це — наша прекрасна господиня…

— Здрастуй, Степко.

На лаві сиділи Петро і Максим Мазур — обидва трактористи.

— Я вам танці перебив.

— Та що ти! — Юхим знову заграв.

Платон ступив крок до Степки, але її підхопив Дмитро Кутень, довелось запросити до танцю Світлану. Це була товстенька, рудувата дівчина, яка, напевне, ніколи не скаржилась на відсутність апетиту… Але танцювала вона напрочуд легко і граціозно. Максим — високий, стрункий, як спортсмен,— танцював із сором'язливою Софією. Тільки Оля з Петром сиділи, обнявшись, біля мисника і про щось розмовляли.

Танцювали польку. Хлопці не шкодували чобіт. Так вибивали, що аж вгиналась підлога. Буде взавтра Степці робота. Дівчата, підхоплені дужими руками хлопців, танцювали на носках, ледве-ледве торкаючись землі. Швидше, швидше! Розтягує баяна Юхим, і здається, що в нього сто пальців. Перед очима чоботи, дівочі литки, понадувались парасольками спіднички, аж вітер ходить по хаті і лампа — ось-ось погасне…

Так і є. Блимнула і погасла. Сміх, крик.

Лясь! — хтось із хлопців уже заробив по фізіономії.

Юхим засвічує сірника: дочка «президента», збуджена, розімліла, горнеться до Платона. Так і стоять, не наблизившись одне до одного, Максим та Софія, за щоку тримається Дмитро, а Степка — аж біля порога…

— Все! Клуб зачиняється! — подає команду господиня, і всі гуртом виходять на вулицю.

Прощаються. Максим забирає Софію, Петро — Олю, Світлана не випускає Платонової руки, і той розуміє, що честь провести дочку «президента» випадає йому.

Що ж, він піде, тим більше — Юхим навіть з подвір'я не вийшов. Дмитро теж попрощався.

— Бувайте здорові,— якомога байдужіше говорить Платон і демонстративно бере Світлану під руку.

Резиденція сосонського «президента» була аж на Висілку, і, поки дійшли до неї, Гайворон дізнався, що:

Світлана працює піонервожатою в школі;

вона Платона добре знає, і жаль, що він не пам'ятає її;

в селі така нудота, що можна повіситись;

вона одна донька у батька-матері;

це прекрасно, що приїхав Платон.

Вони стоять біля височенного паркана «президентської» резиденції. Дівчина вже тричі сказала, що їй холодно, але в апартаменти не йде. Тоді він бере ініціативу в свої руки:

— Пізно, треба йти…

— Постійте ще… Ой, які у вас гарячі руки!

— До побачення…

— Хіба ви не виспитесь? Я вся тремчу від холоду… — Потиск руки. — Я така рада…

Поскрипував під ногами сніг. Надкушений місяць непорушно висів над Сосонкою. Проходячи повз Чугаєву хату, Платон побачив, як од воріт відділилась чиясь постать. Напевне, Юхим чекає його. Коли ж ні.

— Платоне, це я,— чує глибокий, грудний голос Степки.

— Чого ти тут стоїш?

— Тебе чекаю, ходімо.— Степка бере його за руку і веде до хати. Малесенький язичок полум'я ледь тримається на кінчику ґнота.

— А батько?

— На станцію поїхав, вагони з лісом розвантажує. Довго ти «президентшу» проводив… Я задубіла вся, поки дочекалась…

— Навіщо чекала?