Читаем На білому світі полностью

— Степка дівчатам казала, що поки Юхим не навчиться грати ще й на трубі, то заміж за нього не піде.

— Він зможе й на цимбалах для неї…

— Я б сам навчивсь, аби знаття…

— Ідіть ви к чорту,— червоніє Юхим. До кузні заходить Полікарп:

— Чи є у вас, хлопці, вода?

Всі знають, що ніякої води не хоче Полікарп, а прийшов, щоб з людьми посидіти. Трактористи і ковалі поговорять з ним і не дивитимуться вовками. А йому хоч би слово хто з них промовив — і то на душі легше,

— Пийте,— подає кварту Платон.

— Спасибі… Мороз сьогодні…

— Да-а, на градусів дванадцять тягне…

— Воно б і чарку можна випити…

— Заколіть, дядьку Полікарпе, кабанця та в гості кличте.

— Якби мав, то… Ось Михей казав, що скоро заколе…

— А що ти робиш зараз, Полікарпе? — питає Мирон.

— Воду бичкам вожу. Поки пробив той лід на Русавці… Руки болять…

— Могли б когось іншого послати…

— Ні, це моя робота… і корми, і вода… Спасибі,— піднімає над головою шапку Полікарп і йде до своєї бочки.

— Мучиться чоловік, — зітхає столяр Никодим Динька з дитячими, довірливими очима.

— Через таких, як ти, й мучиться, — сердито говорить Мирон.— Не люди, а…

— А яке твоє понятіє, Мироне? — трясеться худеньке тіло Никодима.— Він спалив мою хату, а я йому в ноги должон кланятись, так?

— Та він же не вашу палив,— каже Платон.

— З горя біди наробив людям. Як утекла його любов кубанська…

— А мої діти через його любов повинні страждати? Поки житиму, я до нього, каторжного, й словом не обізвуся… І Текля моя,— додає Никодим.

— Якби не твоя Текля, то і з тебе ще чоловік був би,— каже Мирон.

— Ти хоч партєйний, а моєї Теклі не займай,— аж підскакує Динька.

— А я буду говорити, бо твоя Текля всіх бабів підбила, щоб не розмовляли з Полікарпом.

— Було,— визнає Динька,— було, бо вона за общество стоїть…


Текля «стала за общество» в жнива. Тоді Полікарпа послали возити воду на поле. Поїхав Полікарп до Криничок і набрав повну бочку холодної джерельної води. Жінки в'язали пшеницю. Спека стояла страшенна. Піт заливав очі, і всіх мучила спрага. Під'їхав Полікарп, наточив у відерце води, кварту сполоснув:

— Люди добрі, водички привіз свіженької!

Жінки, повільно розгинаючись, кидали юрки, перевесла і йшли до бочки. Раптом на все поле закричав хтось:

— Не пийте! Хай він подавиться цією водою! Хай він заллється нею, проклятий!

Крізь юрбу жінок проштовхалась Текля. З-під її хустки вибилось волосся, спадало пасмами на худі плечі. Пересохлі губи чорні, як земля, потріскались і на них запеклася кров.

— Він! Він, проклятий, спалив наші хати, в сухоту дітей увігнав! Не пийте! Я прокляну і того, хто нап'ється з його рук!

— Геть з поля!

— Проклятий!

— Геть!

— Душогубець!

Кричали всі, навіть ті, чиї хати і не погоріли. Жінки махали порепаними руками, очі їх палахкотіли від гніву, злості і зневаги.

Полікарп упав навколішки, тримаючи у випростаних руках відерце з джерельною водою, благав:

— Простіть. Я не хотів… Теклю, випийте моєї води… Ганю, Марино, Варко, випийте моєї води.— Він повзав на колінах перед жінками, з відерця хлюпало. Потім упав на стерню і тяжко застогнав…

Зараз Полікарп возить воду бичкам. Бички п'ють…


…День короткий, і хлопці на обід не ходять. Дістають, хто що взяв з дому, та полуднують. Платон виходить з кузні: не хоче, аби його пригощали.

У майстерні, біля трактора, сидить Ничипір Іванович і прислухається, як працює мотор.

— Перший готовий,— говорить він хлопцеві,— чуєш, як новий. Ану, сідай.

Платон виїжджає через браму на подвір'я, і трактор, підкоряючись його волі, робить широке коло. З ферми вибігають доярки, махають руками, наче Гайворон вирушає в далеку дорогу.

13.

Другого дня після повернення з лікарні Семен Федорович з'явився вранці на господарстві в новому костюмі, в синьому пальті, яке надягав тільки тоді, коли їздив у район. Від нього пахнуло одеколоном «Дніпро» і бромом. Увесь його вигляд так і говорив: ну, який я? На фермі пожартував з доярками, що бувало дуже рідко, з бригадирами ж говорив офіційно і підкреслено ввічливо.

Прийшовши до контори, він потупцював у сінях, що розділяли сільраду і правління артілі, а потім все ж таки прочинив двері, які вели до кабінету Макара Підігрітого. Ну, звичайно, «президента» ще не було. З сусідньої кімнатки виглянув секретар Олег Динька:

— Вони сказали, що сьогодні запізняться, бо колять кабана,— повідомив Олег.

— Як з'явиться, хай зайде,— наказав Коляда.

У кабінеті Семен Федорович помітив, що замість старенького стільчика, на якому він сидів,— стояло нове крісло. Певно, Горобець розщедрився. Крісло було широке і м'яке, з високою спинкою, на ній якийсь бовдур написав синім чорнилом інвентарний номер — «13». Семен Федорович опустився в крісло. Ще ніколи не доводилось сидіти так зручно! А які пружини! Вони реагували на кожний порух тіла. Коляда відкинув голову, затуливши потилицею інвентарний номер, і блаженно всміхнувся. У цьому кріслі він зараз відчував себе не просто Семеном Федоровичем, головою колгоспу, а могутнім володарем. Він підвівся і ще раз глянув на крісло збоку, погладив дерматинову оббивку і раптом уявив, що на цьому кріслі сидітиме рожевощокий Макар Підігрітий. Ні, не буде.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Точка опоры
Точка опоры

В книгу включены четвертая часть известной тетралогия М. С. Шагинян «Семья Ульяновых» — «Четыре урока у Ленина» и роман в двух книгах А. Л. Коптелова «Точка опоры» — выдающиеся произведения советской литературы, посвященные жизни и деятельности В. И. Ленина.Два наших современника, два советских писателя - Мариэтта Шагинян и Афанасий Коптелов,- выходцы из разных слоев общества, люди с различным трудовым и житейским опытом, пройдя большой и сложный путь идейно-эстетических исканий, обратились, каждый по-своему, к ленинской теме, посвятив ей свои основные книги. Эта тема, говорила М.Шагинян, "для того, кто однажды прикоснулся к ней, уже не уходит из нашей творческой работы, она становится как бы темой жизни". Замысел создания произведений о Ленине был продиктован для обоих художников самой действительностью. Вокруг шли уже невиданно новые, невиданно сложные социальные процессы. И на решающих рубежах истории открывалась современникам сила, ясность революционной мысли В.И.Ленина, энергия его созидательной деятельности.Афанасий Коптелов - автор нескольких романов, посвященных жизни и деятельности В.И.Ленина. Пафос романа "Точка опоры" - в изображении страстной, непримиримой борьбы Владимира Ильича Ленина за создание марксистской партии в России. Писатель с подлинно исследовательской глубиной изучил события, факты, письма, документы, связанные с биографией В.И.Ленина, его революционной деятельностью, и создал яркий образ великого вождя революции, продолжателя учения К.Маркса в новых исторических условиях. В романе убедительно и ярко показаны не только организующая роль В.И.Ленина в подготовке издания "Искры", не только его неустанные заботы о связи редакции с русским рабочим движением, но и работа Владимира Ильича над статьями для "Искры", над проектом Программы партии, над книгой "Что делать?".

Афанасий Лазаревич Коптелов , Виль Владимирович Липатов , Дмитрий Громов , Иван Чебан , Кэти Тайерс , Рустам Карапетьян

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Современная проза / Cтихи, поэзия / Проза / Советская классическая проза
Плаха
Плаха

Самый верный путь к творческому бессмертию – это писать sub specie mortis – с точки зрения смерти, или, что в данном случае одно и то же, с точки зрения вечности. Именно с этой позиции пишет свою прозу Чингиз Айтматов, классик русской и киргизской литературы, лауреат самых престижных премий, хотя последнее обстоятельство в глазах читателя современного, сформировавшегося уже на руинах некогда великой империи, не является столь уж важным. Но несомненно важным оказалось другое: айтматовские притчи, в которых миф переплетен с реальностью, а национальные, исторические и культурные пласты перемешаны, – приобрели сегодня новое трагическое звучание, стали еще более пронзительными. Потому что пропасть, о которой предупреждал Айтматов несколько десятилетий назад, – теперь у нас под ногами. В том числе и об этом – роман Ч. Айтматова «Плаха» (1986).«Ослепительная волчица Акбара и ее волк Ташчайнар, редкостной чистоты души Бостон, достойный воспоминаний о героях древнегреческих трагедии, и его антипод Базарбай, мятущийся Авдий, принявший крестные муки, и жертвенный младенец Кенджеш, охотники за наркотическим травяным зельем и благословенные певцы… – все предстали взору писателя и нашему взору в атмосфере высоких температур подлинного чувства».А. Золотов

Чингиз Айтматов , Чингиз Торекулович Айтматов

Проза / Советская классическая проза