На крилах пісень

В темний вечір сиджу я в хатині;
Буря грає на Чорному морі…
Гомін, стогін, квиління пташині,
Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками

Морський човен, розбитий, нужденний,
Наче звір, що в пустині пісками
Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають

Ті останки сумні, нещасливі,
А з туману на них набігають
Грізні, люті вали білогриві.

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,

Скрізь по березі гук залунає;
Хоче море човна розламати,
Трощить, ломить, піском засипає.

Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пісків погибає,
Так чудовий сей край богоданний
У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,

Що в пісках у пустині вмирає:
Захопив його вихор великий,
Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б’ється,

В ньому кров не застигла живая,
А над ним вже кружляє та в’ється
Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують

При пажернім та лютім ячанні,
І кривавеє тіло батують,
Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!

Ти потужне, нема тобі впину, –
Розжени свої буйнії хвилі,
Затопи сю нещасну країну!

[Євпаторія, 1891]

6. МЕРДВЕН

Бескиди сиві, червонії скелі,
Дикі, непевні, нависли над нами.
Се, кажуть люди, злих духів оселі
Стали під хмари стінами.

З гір аж до моря уступи сягають,

Люди прозвали їх Чортові сходи;
Ходять злі духи по них та збігають
Гучні веснянії води.

Люди ж не сміють зійти по тих сходах

Геть на верхів’я, туманом повиті, –
Духи поклали по всіх переходах
Скелі, від кручі відбиті;

Хто тільки йтиме по сходах, – задушать,

Кинувши скелею в нього тяжкою,
І подоланого стогін заглушать
Духи луною гірською.

7. БАЙДАРИ

Дорога довга. Чагарі, долини,
На небі палкому ніде ні хмари.
Ми їдемо, спочинку ні хвилини.

Коли зненацька чую: «Ось Байдари!»

Дивлюся: брама, сиві дві скелини…
О, що се? Чудо чи потужні чари?

Немов заслона впала і відкрила

Натури дивні, краснії дари,
Що досі від людських очей ховались.

Щоб тута жити, треба мати крила!

Вже люди, певне, від тії пори
Тут не живуть, як з раєм попрощались.

Мов невидимая рука тут положила

Границею отсії дві гори,
Що високо до неба поздіймались.

Один зелений бескид, другий – темний.

Здалека море хвилі золотії
Шле, наче провість волі і надії…

Чи се той світ, загублений, таємний,

Забутий незабутній рай надземний,
Що так давно шукають наші мрії?..

8. ТАТАРОЧКА