На полі смиреному

– Крам на те й купується, щоб його зношувати, - заперечив Петро.

– Тоді не перечитиму твоїй добрій волі, - смиренно зауважив Святоша і спитав, чи не перечитиму і я.

Вони почали носити разом. Клали колоду на плечі і, балансуючи, підіймалися. Раз було, що отрок і справді не втримав рівноваги, мабуть, для того, щоб справдилися Святошині слова - шата його від цієї роботи знівечилася. Наплічники, груди й поділ стали вкриті іржавими плямами, але Петро, здається, на те не зважав. Вони носили колоди навзаєм старанно. Я ж, як і приставлено мене було, робив на палиці карби, щоб потім знати достеменну їхню кількість, а коли носії загаювалися, міг помилуватися Дніпром, де все ще тягли срібні сіті рибалки - билася в тих сітях велика лискуча риба. І тільки коли сонце похилилося до заходу, вийняли вони сіть востаннє, вибрали рибу й заспівали, рушивши човнами вгору, - були це князівські рибалки. Пісня їхня неслася над водяним плесом погідно, так само погідно краяли помережану золотими смугами воду весла, і луна від співу відбивалася від гористого берега. Я зачудувався високим і безхмарним небом над собою, і душа в мене розм'якшувалася від чудової мелодії, що неслася над водою, і від золота, що грало в хвильках. Відчув прохолодний, але виразний подих землі - в ній ось-ось почне кільчитися кинуте з осені насіння. Глибоку тишу весняного вечора відчув, що пливла звідусіль, тишу благословенну й солодку. «Щасливий день, - подумав я, - що золотою тишею кінчається».

Святоша з Петром спустилися за останньою колодою.

– Тепер, Петре, ми й побалакаємо, поки є час до вечірні, - сказав Святоша, важко дихаючи. Очі в нього від зусилля вирячилися, а обличчя виблідло. Я придивився до цього чоловіка пильніше і побачив у тих його вибалушених очах біль притамований - це миттю знайшло відгук у моєму серці, адже хто біль у собі тамує, той гідний благословення.

3

– Сумно мені, князю, бачити, як упосліджуєш себе, - казав Петро. - І братам твоїм благочестивим кладеться зневага від твоєї надмірної вбогості. Дивуються і твоєму шлункові: колись солодка їжа його не вдовольняла, а тепер терпить він суворе зілля та сухий хліб. Бережися, князю, хвороби впадуть на тебе, і, не маючи снаги в тілі, позбудешся життя, а я не зможу тобі допомогти.

Вони сиділи біля поварні на сухій вербовій колоді. Святоша відколупував патичком присохле до чобіт багно, здавалося, він і не слухає отрока, та й мав той жалюгідно-смішний вигляд, немов у бійці великій побував і геть у болоті вивалявся. Обличчя його було печальне, і це обличчя побіч із зеленим димом, що ним покрився недалекий Григорієвий садок, виглядало в сутінку химерно-смутно. Він скинув наголовник - збите і змокле волосся прилипло до голови. Великі чорні вуса спустилися кінцями до підборіддя - так сиділи вони якийсь час, чи тишу весняну слухаючи, чи про щось невеселе згадували.

– Зваж, - сказав Святоша, - чи не правий я був: жона моя вже не шукає зустрічі зі мною і не відмовляє від мого рішення, а дітей у мене як не було.

– Втратила вона надію, - сказав, не міняючи пози, Петро. - А діти ще малі, щоб самим пуститись у дорогу.

– От бачиш, тут я вже звільнився. А бояри, що ти їх так розхвалював? З них усіх тільки ти мені й вірний.

– Досить одного. Братам своїм ти не можеш закинути байдужості.

– До мене приходить часом великий князь, - так само повільно, розтягуючи слова, казав Святоша, очі його незмигно дивилися кудись перед себе. - Приїздив раз, перебуваючи у Києві, другий мій брат. Але мені не милі їхні візити: це смиренну братію мою спокушає. Що це за убогий старець, що його відвідує сам великий князь?

– Не як великий князь він тебе відвідує, а як брат. І ти не можеш йому заборонити віддавати братівський обов'язок.

– На жаль, - протяг Святоша, відкидаючи патичок гидливим порухом. - Зрештою, хоч і брати ми, а говорити нам немає про що: його справи не цікавлять мене, а мої його. Та й немає у мене ніяких справ, окрім цієї смиренної служби. На поварні.

Він повернувся у мій бік (а сидів я в того-таки мого приятеля, брата Спиридона), і навіть із вікна примітив, які пласкі, порожні й випиті його очи.

Дивилися один на одного колишній князь та його отрок, і перший не витримав Петро.

– Коли виходжу за браму монастиря, - сказав він так тихо, що ледве я розчув, хоч слух маю напрочуд тонкий, - здається мені, князю, що важка хвороба посіла твій дух. А от коли балакаю з тобою, то й правди тобі відмовити не можу… Однак сидіти на цьому звалиську…

Святоша сухо засміявся.

– Я зубожів заради бога, щоб його віднайти, - сказав він. - Вмерти мені за нього - знахідка, а сидіти на звалиську, як Йову, - царювання.

– Йов на відміну від тебе на бога нарікав, - сказав отрок. - Окрім того, жоден князь не робив, як ти.

– Хай буду їм у приклад, - всміхнувся Святоша. - Можливо, хтось позаздрить мені і піде у слід мій. До всього іншого тобі з тими, що послали тебе до мене, нема діла…