На полі смиреному

– Еге, братове, - сказав Марко-печерник, вилазячи з ніші і тримаючи в руках жовтий череп. - Тут уже було когось поховано.

– Це Прохор-лободник, - сказав Лаврентій. - Той, що із лободи хліб пік.

– Чому його так безпошанівно закопали? - спитав Марко.

– Це ти в Єремії спитай, - позіхнув, хрестячи рота, Лаврентій. - Єремія бозна-відколи тут.

– В цьому місці годі копати могилу! - сказав Марко.

– Чому ж? - знову озвався Лаврентій. - Лободника нижче закопай, а нагорі хай буде цей.

Тоді глянув я на Марка-печерника, і мороз поза шкірою мені пішов: страшними, широкими і чорними очима він дивився, а голос, яким він заговорив, примусив нас здригнутися. Навіть Святоша з отроком зупинилися в темряві.

– Прохоре-лободнику, - сказав Марко. - Скажи, чи не важко тобі буде тримати на собі прах ще одного брата?

Глуха тиша зависла в печері. Німо дивився череп, шкірячи зуби, порожній і глухий. Я втер піт із чола, а Лаврентій ледь помітно всміхнувся.

– Він зволяє, - урочисто сказав Марко-печерник і бережно поніс черепа назад у яму.

Тоді зворухнувся зі свого місця Святоша й пішов до нас, а за ним, як тінь його, рушив нечутно отрок.

7

Вони стояли перед викопаною нішею, нас Святоша попросив віддалитися, що ми вчинили про око, бо зупинилися неподалік, відтак прослухали дивну їхню розмову.

– Хто з нас більше бажає цієї могили? - спитав різко Святоша.

– Могила кожному неприємна, - відказав отрок, - але ти, князю, живи, а мене тут поклади.

Зависла глибока тиша, і ми намагалися тихіше дихати, щоб не злякати цих двох.

– Хай буде, як хочеш! - урочисто проголосив Святоша. - Тобі принесуть сюди все, що потрібно для постригу. Лишайся тут.

Він пішов, і ми почули, яка важка його хода: кроки голосно розлунювались у темряві.

Отрок тим часом заплакав. Він плакав, схлипуючи, як дитина, і я раптом жахнувся: незбагненною любов'ю палав цей чоловік до Святоші. Ні я сам, ні брати по обителі мої, які стояли побіч мене і зацікавлено повитягали шиї, дослухаючись до того плачу, не були здатні на таку любов. Кожен з нас ніс свій хрест, траплялися навіть такі, що ділили з ближнім покуту, але хто з нас пішов би заради іншого в могилу? Мені жаско стало в цій темені, я тоді ще не думав, що прийде час і сам зійду сюди, щоб зачинитися отут заради оцього писання; тепер здається мені, що доля моя з отроком Петром подібна: він пішов у темінь в ім'я любові своєї, і я пишу все це також в ім'я любові. Він покладе тут свої кістки, щоб потім якийсь новий печерник вийняв його черепа із землі і розглядав при світлі скіпок, а я вчинив так само: хтось, може, колись вийме із землі цей пергамен і прочитає. Ми обоє згодилися на небуття, бо нас святими в цій обителі не назвуть, а нашим мощам не вклонятимуться. Вклонятимуться радше комусь такому, як Святоша чи Єремія, Марко чи Лаврентій. «Ось він, справжній подвиг, - подумав я тоді, - згодитися на небуття, згодитися на вічну тьму заради високого вогню, підтримувати який у грудях ми все-таки дерзаємо». Я слухав плач приреченого і плакав сам: хто зна, може, саме в той момент у мені проклюнулось щось таке, що потім стало непереборним бажанням і собі запалитися вогнем. «Ніколи не осуджуй, - сказав я тоді подумки, - а спробуй спершу зрозуміти!»

Марко- печерник від нас відійшов, а ми з Лаврентієм лишилися чекати. Відтак зійшли в печеру Никін-ігумен, Пимен-пісник, Ісая, Єремія Прозорливий, Ісакій-печерник, Агапіт-цілитель, Григорій-чудотворець, Микола, що став потім єпископом Тмутаракані, Нестор, що літописа написав, Григорій, творець канонів, Теоктист, що став потім єпископом Чернігівським, Полікарп, що Патерика потім склав, Онисифор, а з ними і сам Святоша. Кожен тримав у руці по свічці -несли вони з собою євангеліє, свиту, мантію, кукіль і все, потрібне для постригу.

– Хочеш бути пострижений? - спитав ігумен отрока, і ми побачили, як знову заплакав Петро.

– Господь покликав вас здійснити бажання мого серця! - сказав він.

– Брате! - озвався Єремія. - Припадаючи до цього святого жертовника і до святої дружини цієї, чи хочеш увійти у великий чернечий образ?

– Хочу, - сказав тихо Петро.

Тоді вони зробили все за приписом і за чином. Потім постригли його і надягли на нього мантію та кукіль і заспівали всі разом. Був то чудовий, сумний і величавий спів, бо тут, у печерах, голоси стали удвічі лункіші, а обличчя у світлі свічок були удвічі урочистіші. Я ж плакав, стоячи за спинами в цих достойників, бо мені почулося, що це відспівують живу святу душу, яка вже не уздрить неба й сонячного світла, бо не урочистий чин я тут прочував, а поховальний. Відтак побачив я обличчя отрока, якого тепер названо Данилом: воно вже не було залите сльозами, а мало в собі щось таке, що я бачив колись в обличчі того біснуватого, котрого лікував Лаврентій: очі його були незмірно розширені, болящі й скорбні. Світло від свічок падало, на нього; воно раптом засвітилося і стало безтінне. Дивилося на мене це лице, наче з образа зняте, і мені під горло іржавий клубок підкотився. «Ось він, - подумав я, - болящий і скорбний!»