На полі смиреному

Стояв перед Яковом, що Іоанном мав стати, чорний, зігнутий, з поглядом блискучим, але й темним, і показував перстом у бік монастиря. Отож, покликаний тим перстом, рушив Яків туди, щоб забути світ і всі приваби його, щоб забути імя власне і пристрасть свою непогамовану. Там, за спиною, лишалися вулиці й будинки, повні істот у довгих одежах і з довгим волоссям, з очима, що розтинали його серце, з тою силою притягальною, якій не міг опертися: вони були як вогонь манливий, в якому згоряють нерозважні метелики; вони - повні чару, від якого все тіло сковує, вони - прегарні, але краса їхня тільки для того і є, щоб зманити й погубити. З такими думками входив у монастир Яків той, що вже трохи Іоанном став; думав він, що так наближається до бога, але саме від бога тікав. Забув і він, і Єремія, котрий його з пуття збив, що жінка так само богом сотворена істота, що жінка з'явила сина божого, і його, і Єремію, що жінка володіє вищою таємницею народження, а тим самим життя утримує у світі. Забули вони, що хоч Єва і зірвала заказаний плід, укусив його все-таки Адам, і що богові угодне було те дійство, щоб людське плем'я землю заселило. Вона, жінка, - як земля наша всеплодюща й багата, і хоч гріх і вона сотворяє, більше грішить усе-таки чоловік - це він убиває, нищить і топче. Любов у неї бог засіяв, а коли живе любов у ній - не віддалена вона від бога, а у ньому є. Лихі пристрасті, в які упадає, - це світові пристрасті, і не її за це судити, а світ. Через це осмілююся вістити я, недостойний раб божий Семен, що все, любов'ю позначене, боже є, а ненавистю позначене - дияволове. Бог і диявол однаково осілля в людській душі мають, і це незалежно від того, чоловіча то чи жіноча душа. Хто ж постає проти життя творення, той на бога руку підіймає, і мста на того впаде, адже проти богоматері він заповзявся. Отож і кажу я: не до бога йшов той наполовину Яків, а наполовину Іоанн, а від бога; богом йому велику пристрасть було дано, а він, замість лишити на землі родину численну й плодющу, кинув себе у темряву на поталу. Забув учення боже, яке вістить: не за себе дбайте, а добрі діла на землі сійте, тоді й благословенні будете.

4

Не диво, що не знайшов полегші в монастирі Іоанн, хоч все він робив для свого спасіння: по два і по три дні лишався без їжі, бувало, що й цілий тиждень нічого не їв, спрагою великою себе зморюючи. Важкі вериги носив на собі і без сну проводив цілі ночі, боячись видив дивоглядних: вночі-бо не міг кермувати снами. Стулював повіки, і знову бачив гурт голих дівчат на ясно-зеленій траві, а були той луг і ті голі тіла густо залиті сонячним промінням: кожна квітка там пахтіла й променіла, наче дорогоцінне каміння, а тіла набували такої витонченої й досконалої краси, що гарнішого й придумати годі. Часом дівчата бігли через золотий пісок до яскраво-синьої води й плескалися там, виринаючи, й поринаючи, й поблискуючи лискучими тілами. Приходила до нього й Настка, і він наказував їй роздягтись, і дивився, як засвічується вона перед його зором - одна із кількох, що танцювали на прибережному лузі. Дихало її тіло неземним ароматом, стояла перед ним дівчина із засоромленою усмішкою, очі її при цьому вогнисто полум'яніли, а на щоках розквітали червоні підківки. Шия в неї була довга й біла і вигиналася граційно, двоє великих, пружних персів сяяли перед ним, як свічники, і вогники тих свічок були темно-червоні. Живіт був як біле несіяне поле, розкішно округлювався, круті клуби розширювалися й розкривалися, наче велика, біла, з темними тичинками посередині квітка - від неї текли круглі, стрункі, лискучі ноги, де кожна лінія найм'якша й найпогідніша.

Дівчина звела руку, також білу і звинну, - хитнула до нього, наче пташиним крилом.

– Вернися! - сказала йому Настка голосом, як молоко із золотом. - Вернися, любий, бо я друга половина плоті твоєї, тяжко мені жити розполовинено. Це бог так велів, що жінка від плоті чоловіка, і мука твоя триватиме, доки розполовинене тіло твоє у світі блукатиме. Давай з'єднаємо тіла, і побачиш, як усе в них приладжено, щоб злитими бути. Солодку утіху відчуєш і легко й просто станеш жити…

Прокидався Іоанн весь мокрий, начебто хто крижаною водою його ошпарював, думав він, що це диявол спокушає його, через те молився цілу ніч і бив поклони, аж лоб йому ставав червоний, і боявся тоді вже й очі склепити: знав, що знову прийде до нього те ж таки видиво і знову почує знадні слова.

– Себе ти даремно на муки прирік, - звучав йому солодкий і милий голос - На муки й мене прирікаєш, бо я твоя суджена і не знатиму без тебе щастя. Мені призначено з тобою в цьому світі одне тіло складати, і не буде щасливий інший, з яким я його складу, окрім тебе. Стогне моя душа, любий, і плаче, бо відійшла від мене половина моя, якій мала я служити й улягати. Порожній світ навколо мене, любий, і знаю я, що порожній світ навколо тебе. Тож кличу тебе, почуй мене: прийди найскоріше, інакше змушена буду іншої, чужої долі шукати.