На полі смиреному

– Прийшло мені дивне на думку, - нарешті обізвався Федір. - Коли заслабну я і не зможу їсти грубої монастирської їжі, чи вділять мені щось із грошей, які ти взяв на монастир?

– Тих грошей уже нема, брате Федоре, - сказав Василь, тулячи висохлу руку до грудей і байдужно дивлячись через Федорову голову. Там, за спиною у Федора, стояв садок, що ним опікувався колись брат Григорій, був той садок кудлатий і прегарний.

– То що ж буде зі мною, коли заслабну? - спитав так само смиренно Федір. - Кожен із вас має власні гроші й припаси, тільки кілько з нас того не має. Чи поділишся тоді зі мною, брате Василю?

– Я в тебе твого не брав, - щільніше притис всохлу руку до грудей Василь. - Роздав ти своє жебракам і на монастир. Доброхітно вдягнув на себе мантію бідака.

' - Це так, - хитнув Федір. - Але хочу спитати ще й таке: чи не стали ті жебраки після мого збідніння купцями? Чи не замістили вони мене в домі моєму? Чи ж боговгодне діло я зробив: одного купця, себе, збавивши, а шістьох створивши?

– Даремно турбуєшся про себе, брате, - сказав м'якше Василь і зійшов із ґанку. - Сказав-бо господь: не турбуйтеся і не кажіть, що нам їсти чи що нам пити. Не кажіть: у що нам одягтися. Подивіться на пташок небесних…

– Це я знаю, - сказав, перебивши Василя, Федір. - Птиця таки не сіє і не збирає хліб, а людині це призначено. Накладено на прародителя людського, що тільки піт, пролитий у роботі, може виживити його.

– То йди і проливай піт, - не втримався, щоб не усміхнутися Василь.

На те скинув головою Федір і струснувся з нього сніг. Брови його зачорніли, а вуста зачервоніли.

– Не однаковою людина на світ приходить. Великий бог наш кожному місце призначене відводить і кожен те місце відшукати повинен. Скажи: чому ти звів мене з такого місця і в печеру закинув? _

– Ти у світі печальний був, а я прийшов, щоб збавити тебе від жури.

– Натомість від майна мене збавив. Печаль моя при мені залишилася.

Тоді поклав на плече Федорові руку брат його по обителі Василь і зирнув на нього тими-таки палкими очима, якими колись дивився в той пропам'ятний печальний місяць, коли така ж сніговита зима стояла і коли мучився Федір та гнітився.

– Молю тебе, брате, - сказав Василь, - не губи мзди своєї. Коли хочеш багатства, то все, що маю, віддам тобі, скажи тільки перед богом: все, що дам, буде моєю милостинею. Тоді й живи без печалі, діставши знову багатство своє. Але бережись! - Голос у Василя став пронизливий та різкий. - Чи вибачить тобі за це господь?

Здригнувся Федір і мимоволі озирнувся позад себе туди, де стояв засипаний кудлатим снігом Григорієвий садок. І знову побачив бліду жіночу постать, крижану й неземну, що так на його любу жінку була схожа, тримала вона на руках мале крижане й голе дитя.

– Я не хочу, щоб ти мені своє майно віддавав, - прошепотів знічено Федір. - Я хочу тільки своє повернути.

Обійняв його за плечі Василь і повів до келії-печери, схиляючись до Федорового вуха і оповідаючи, що сталось у Константинограді, коли один такий, котрий пошкодував, що роздав на милостиню своє золото, раптом упав серед церкви, і його з тої церкви чорти за ноги разом із золотом його потягли.

Відтак постали у Федорових очах сльози, і він забув, що казав йому про Василя Ісакій, дружнє тепло відчувши, що струміло від цього чоловіка і знову-таки повернулося до нього те, що переживав у самотні сніжні ночі, коли був печаллю великою битий, - пересиджували вони до ранку із Василем, дивлячись на палахкий у печі вогонь. Велика тиша приходила до них у мешкання, і тихе тепло єднало їх щільно.

– Дивною силою переконання володієш, брате Василю, - сказав зворушено Федір. - І все-таки про пташку неправильно сказав: пташці велів господь одне, а людині інше.

5

І знову закрутилося жорно, а коли жорно крутиться, то й думки плетуться. Чув він, як шарудить сніг, бо в рухові жорна вчувався йому таки шерхіт снігу, а відтак бліду жіночу постать побіч себе відчував, крижану й неземну, яка тримала на руках мале крижане й голе дитя. Так крутилося жорно, аж доки зима не зійшла, тоді відійшла від нього, розчинилася й розтала, як сніг, бліда жіноча постать; відтак він і про весну почав думати, і про те, що з весняною водою спуститься князь із купцями до моря, а тоді рушить до Константинограда, везучи шкури й мед. Сам Федір теж спускався кілька разів тим шляхом і, хоч якось утратив був усе, що віз, тричі все-таки привозив немалий виторг. Сильний і бадьорий повертався із того небезпечного шляху, по тому брав участь у бенкеті, що його влаштовував князь у гридниці; цілу ніч тоді співали сопілі, і гуслі награвали, бубни бубали, співали гості й княжі отроки. Після однієї такої мандрівки, вертаючись після бенкету на світанні додому, побачив Федот ув одному вікні красуню темнокосу, ніжну й гарну, як той-таки світанок, красуня раптом усміхнулася до нього, начебто вони цілий вік одне одного знали. Прийшовши додому, відчинив скриню в заповітній кліті і зсипав у переділок скрині візантійські монети: І не так на ті монети радів він, як на те, що красуня всміхнулася йому, начебто вони все життя разом прожили…