Я вже вийшов із Федорової келії, але до своєї не дійшов, коли впали княжі отроки до монастирського двору і вмить оточили Федорову келію. Було це восени, я стояв біля засипаного листям Григорієвого саду й дивився. Зв'язаного Федора витягли з келії і кинули на коня. Звідусіль, збігалися ченці, та й ігумен уже поспішав назустріч воїнам. Князь поїхав до нього, скочив з коня і взяв благословення. Вони про щось розмовляли, бо довго стояли один супроти одного.
Тим часом поспішив я до Федора. Він лежав перекинутий через коня, і борода його звішувалася.
— Лиха година мене б'є, брате Семене, — сказав він натужно. — Молися за мене!
Коня підстьобнули, і той рушив. Князь сидів уже верхи, і дружина чвалом подалася до воріт, збиваючи копитами легле листя.
Я стояв серед двору скрижанілий і печальний. Адже він один з небагатьох був, той Федір, котрий справді хотів шукати спокою для душі. Натомість посміялася з нього доля, тож чи можемо ми до кінця збагнути цей світ, пристрасті людські й добро? Чи можемо ми в цьому світі щось збудувати довічніше цих сніжин, якими так густо виповнилося повітря, коли/на нас руїна може вдарити щохвилини потужна? Чи досить добрих намірів нам і діл та й чи ділом є святе поривання? Що є вічного й постійного в цьому світі, подумав я, і що лишиться від нас на віки і не упаде? Що в світі цьому загибелі й тліну не підлягає з того, що створено нами в умах і речах?
Так думав я, і мимовільні сльози текли мені по лицях: за щирим чоловіком я сумував, що міг би по-справжньому добрим бути.
— Розв'яжіте його! — наказав князь. — Я хочу з ним по доброму перемовитися.
Федора розв'язали, і він почав розтирати набряклі руки й ноги.
— Отче мій, — мовив лагідно князь. — Ти нам вибач, що ми повелися з тобою так безоглядно: нагальна потреба до того змусила. Тож скажи: чи правда те, що скарб ти знайшов? Я хочу поділити його з тобою, і будеш батьком батькові моєму та й мені.
— Я таки знайшов скарб, — без лукавства відповів Федір, — але сховано його надійно у печері.
— Чи ж багато там золота, срібла й коштовних посудин?
— Багато. Але воно залишиться сховане навіки.
— Чому не хочеш дати його мені? — спитав майже ніжно князь. — Чому не даєш мені, синові своєму? Візьмеш собі, скільки забажаєш…
Федір пересмикнувся й повернувся до вікна, за яким крутилися й витанцьовували сніжинки. Бліду жіночу постать він там побачив, крижану і неземну, що була схожа на його покійну дружину і яка тримала на руках маленьке крижане та голе дитя. Тільки не всміхалася цього разу до нього жінка — дивилася великими перестрашеними очима, а крижане маленьке дитя, певне, плакало, бо широко ротеня розтулило. По обличчю Федора перебігла тінь.
— Мені не треба нічого, — сказав він повільно. — Навіщо мені брати те, що мені не потрібно? Я вже вільний від багатства і не печалюся від того. А за тебе, княже, я боюся… Боюся, що, взявши той скарб, багато лиха й пристрастей через нього посієш.
Тоді нахмурився князь і рипнув зубами.
— Я велю тобі, як володар: відкрий мені таємницю. Собі можеш нічого не брати, а моє повинен віддати.
Федір байдужно дивився у вікно.
— Бери, — сказав, різко повернувшись. — Чи я бороню тобі брати той скарб? Сам же я забув, де він лежить, і нічого про те не можу тобі повісти.
Спершу його били, потім припікали розпеченим залізом, кололи мечами, але жодного слова не зірвалося з його вуст. Тільки повертав незмінно очі до вікна і дивився, а там уже йшов справжній сніг, і відомо, що він там бачив: жінку крижану й неземну. Тоді звеліли повісити його у великому бовдурі над вогнищем і запалили вогонь. І не витерпів лютої муки Федір, закричав страшно, і той крик його, розлунений в бовдурі, чуло багато людей, що зійшлися до княжого двору. Той крик чув і я, прийшовши туди, бо хотів умовити князя, що даремно мучить він бідолаху: не знає він, де той скарб, що знайшов він тільки жменю монет і одну посудину та й ті віддав Василеві.
Вислухав мене князь і наказав вийняти Федора з бовдура. Страшний, чорний та опалений він був, стогнав тяжко, але коли побачив мене, то зробив непомітний знак очима, певне, просячи, щоб я мовчав.
— Ось брат твій каже, — схилився над страждальцем князь, — що не знаходив ти скарбу. Що ти тільки славу таку пустив. Коли так, признайся, а як ні, то віддай мені належне.
Федір кривився з болю, розтулив рота, хапаючи ротом повітря, і тільки після того витис із себе:
— Істину тобі кажу: знайшов я скарб. Але гріх великий ліг би мені на душу, коли б віддав його тобі.