НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Але подумати не завадить. Скажімо, на кону чотири роки ув’язнення проти... десяти тисяч. Хіба погана ставка? Нема чого вирішувати. Вона давно про нього знала і не видала. Мабуть, вважала, що він — вірний пес.

А раптом Етель — його щаслива карта?

Так — чекай — подумай про це. Може, це шанс. Може, слід відкрити свої карти і подивитися. Але ж вона така диявольськи хитра! Джо не був певний, що зможе грати проти неї. А якщо грати разом з нею?

Джо сів і наповнив свою склянку. Потім вимкнув світло і підняв штору. Він пив віскі й роздивлявся худеньку жінку в купальному халаті, яка прала панчохи у раковині в кімнаті на протилежному боці вентиляційної шахти. Віскі бурмотіло в нього у вухах.

Можливо, це шанс. Бачить Бог, Джо чекав на нього достатньо довго. Бачить Бог, він ненавидить цю відьму з гострими дрібними зубами. Немає потреби вирішувати просто зараз.

Він тихо прочинив шибку і кинув олівець зі столу у вікно на тому боці вентиляційної шахти. Його потішило, як злякалася, як перестрашилася худа дамочка, перш ніж шарпнула униз свою штору.

Третя склянка віскі — і пляшка порожня. Джо відчув бажання вийти на вулицю і погуляти містом. Але дисципліна узяла гору. Він узяв собі за правило ніколи не виходити з кімнати напідпитку і неухильно дотримувався його. В такий спосіб ніколи не вскочиш у халепу. Халепа — це копи, а копи — це перевірка, яка потягне за собою подорож до Сан-Квентина, і цього разу вже ніяких дорожніх робіт за гарну поведінку. Він негайно викинув прогулянку з голови.

Джо мав ще одну приємність, яку приберігав на той час, коли лишався на самоті, хоча й не усвідомлював, що це приємність. Зараз він віддався їй. Він улігся на латунне ліжко і почав пригадувати своє безрадісне, похмуре дитинство, своє дратівливе й порочне зростання. Самі невдачі — йому ніколи не щастило. Усі шанси були на боці крутих хлопців. Йому зійшло з рук декілька дрібних крадіжок, але ціла таця кишенькових ножів? Копи одразу прийшли по нього додому і заарештували. Його поставили на облік у поліції і відтоді вже не давали спокою. Хтось там у Дейлі-Сіті поцупить з вантажівки кошик з полуницями, а підозрюють завжди Джо. У школі йому також не щастило. Вчителі були проти нього, директор був проти нього. Як миритися з таким лайном? Довелося дати драла.

Спогади про невезіння викликали теплий смуток, Джо почав пригадувати далі, поки на очах не виступили сльози і губи не скривилися від жалю до самотнього, нікому не потрібного хлопчика, яким він був колись. І от зараз знову — подивіться на нього: сам у розшуку, працює в борделі, а всі решта мають власні будинки й автівки. Їм нічого не загрожує, вони щасливі й ночами відгороджуються від Джо запнутими шторами. Він тихо плакав, поки не заснув.

Джо встав о десятій ранку і з’їв велетенський сніданок у «Татусі Ернсті». Пополудні сів у автобус до Вотсонвіля і зіграв три партії у більярд із приятелем, якого викликав на зустріч по телефону. Джо виграв останню партію і поставив кий на стійку. Тоді вручив приятелю дві десятидоларові купюри.

— Дідько! — сказав приятель.— Навіщо мені твої гроші?

— Бери,— відповів Джо.

— Та я ж начебто нічого для тебе не зробив.

— Ти зробив чималенько. Розвідав, що її тут немає, а ти з тих пацанів, що діло знають.

— Не скажеш, навіщо вона тобі потрібна?

— Вільсоне, я сказав тобі одразу, повторюю зараз: сам не знаю. Просто виконую доручення.

— Так от, я зробив, що зміг. Тут був нібито якийсь з’їзд абощо — чи то дантистів, чи ще когось. Не знаю, чи то вона говорила, що піде туди, чи я сам це так уявив. Воно у мене застрягло в пам’яті. Поставили на вуха увесь Санта-Крус. Знаєш там когось?

— Декого,— відповів Джо.

— Зазирни до Г. В. Малера, Гела Малера. Він хазяїн «Більярдної Гела». Там у дальніх кімнатах можна зіграти на гроші.

— Дякую,— сказав Джо.

— А тепер, Джо, слухай. Мені не треба твоїх грошей.

— Це не мої гроші. Купи собі сигару.

Джо вийшов з автобуса неподалік «Більярдної Гела». Прийшов час вечері, але гра була у розпалі. Минула ціла година, аж поки Гел не пішов до вбиральні, а Джо за ним. Він назвався і пояснив суть справи. Гел подивився на Джо великими вицвілими очима, збільшеними товстими скельцями окулярів. Неквапно застібнув ширинку, поправив чорні нарукавники і вирівняв зелений козирок.

— Зачекай, поки скінчиться гра,— сказав він.— Сам не хочеш зіграти?

— Скільки людей грає на тебе, Геле?

— Лише один.

— Я гратиму на тебе.

— П’ять баксів година,— попередив Гел.

— І десять відсотків, якщо я виграю?

— Гаразд, нехай. Білобрисий Вільямс працює на мій заклад.

О першій годині ночі Гел і Джо зайшли до гриль-бару Барлоу.

— Два стейки на кісточках і картопляна стружка, смажена в олії. Суп будеш? — спитав Гел.

— Ні. І картоплі не хочу. У мене від неї закрепи.

— У мене теж,— сказав Гел.— А її все одно їм. Я мало рухаюся.

Гел був неговіркий, аж поки не починав їсти. Він розмовляв лише з набитим ротом.

— Що пропонуєш? — він відкусив шматок стейка.

— Одну роботу. Я заробляю сотню баксів, ти отримуєш двадцять п’ять — годиться?

— Треба знайти якісь докази — типу, папери?

— Ні. Зроби все як слід, я й без паперів обійдуся.