НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Ви мене викликали? Хіба я щось зробила не так? Я так стараюся, мем. Просто трошки заслабла.

— Підійди,— звеліла Кейт, і поки дівчина чекала біля бюро, з зусиллям надписала й запечатала конверт.— Хочу, щоб ти мені зробила маленьку послугу. Сходи до кондитерської Белла і купи п’ятифунтову коробку шоколадного асорті й коробку в один фунт. Велика — для вас, для дівчат. В аптеці Кроу купиш мені дві середні зубні щітки і бляшанку зубного порошку, знаєш, таку, з носиком?

— Знаю, мем,— Тереза відчула неймовірне полегшення.

— От і молодець,— провадила Кейт.— Я до тебе приглядаюся. Терезо, я хворію. Якщо побачу, що ти добре це виконаєш, я серйозно подумаю, чи не залишити тебе тут замість себе, коли я ляжу в лікарню.

— Ви подумуєте — тобто, ви збираєтеся до лікарні?

— Поки що не знаю, люба. Але мені знадобиться твоя допомога. Ось, тримай гроші на цукерки. Середні зубні щітки, не забудь.

— Так, мем. Дякую. Можна йти?

— Іди, але непомітно, зрозуміла? І не треба, щоб дівчата знали, щó я тобі сказала.

— Я вийду чорним ходом,— Тереза поквапилася до виходу.

— Ой, мало не забула,— гукнула Кейт.— Кинь цей лист у поштову скриньку.

— Обов’язково, мем. Обов’язково. Ще щось?

— Це все, люба.

Коли дівчина пішла, Кейт поклала руки на бюро, так щоб кожен покручений палець мав опору. Такі, виходить, справи. Мабуть, вона це знала завжди. Напевне, знала,— але нема чого думати про це зараз. Вона повернеться до того пізніше. Джо заберуть, але з’явиться хтось інший, і завжди є Етель. Рано чи пізно, рано чи пізно... але нема чого думати про це зараз. Кейт обережно переглянула ситуацію і зачепилася за невиразну думку, яка виринула і сховалася. Це коли вона уявляла свого ясноволосого сина, той епізод промайнув у голові вперше. Його обличчя — скривджене, спантеличене, розпачливе — викликало спомин. І тоді вона згадала.

Вона була зовсім маленькою дівчинкою, з личком так само чарівним і свіжим, як у її сина,— зовсім маленькою дівчинкою. Вона завжди знала, що розумніша і вродливіша за всіх. Але час до часу її охоплював самотній страх, їй здавалося, що вона оточена цілим лісом ворогів. Тоді кожна думка, кожне слово, кожний погляд мали намір завдати їй болю, і їй не було куди втекти, не було де сховатися. І вона готова була кричати в паніці, бо не мала виходу, не мала притулку. Одного разу вона читала книжку. Читати вона вміла вже у п’ять років. Вона пам’ятає цю книжку — коричневу, зі срібним заголовком, з товстими палітурками, тканина яких була порвана у деяких місцях. То була «Аліса в Дивокраї».

Кейт обережно поворушила руками, намагаючись зовсім на них не спиратися. І вона знову бачила ті картинки — Аліса з довгим прямим волоссям. Але змінила її життя пляшечка, на якій було написано «Випий мене». Цього її навчила Аліса.

Коли ліс ворогів оточив її, вона була до того готова. У кишені її лежала пляшечка з цукровою водою, і на її етикетці у червоній рамці стояв напис «Випий мене». Вона ковтатиме з пляшечки і ставатиме все меншою й меншою. Хай тоді вороги її шукають! Кейті сховається під листком, визиратиме з-за мурашника — і сміятиметься. Так її ніколи не знайдуть. Жодні двері не зачиняться перед нею чи за нею. Вона зможе пройти, випроставшись на повен зріст, у щілину під дверима.

І завжди поруч була Аліса, з якою можна погратися, якій можна довіритися, яка її любить. Аліса була їй подругою, завжди рада запросити її у крихітність.

Усе це було дуже добре — так добре, що майже варто бути нещасною. Але хоча воно й добре, завжди залишалося ще щось у резерві. Загроза і безпека. Варто випити всю пляшечку, і Кейті зменшиться, зникне, припинить існувати. І найкраще за все, що коли вона припинить існувати, її наче ніколи й не було. Оце була її вимріяна безпека. Іноді в ліжку вона випивала достатньо з пляшечки «Випий мене», щоб перетворитися на цяточку завбільшки з найменшого комара. Але ніколи не випивала до дна — ніколи не мала такої потреби. То був її резерв — прихований від усіх.

Кейт сумно помотала головою, пригадуючи одним-одну маленьку дівчинку. Дивно, що вона забула про цей дивовижний засіб. Він рятував її від численних бід. Світло, яке просочувалося крізь листок конюшини, було чарівне. Кейті й Аліса походжали, обійнявшись, серед височенної трави — найкращі подружки. І Кейті ніколи не спадало на думку пити до кінця «Випий мене», бо в неї була Аліса.

Кейт поклала голову на блокнот, що лежав між її скарлюченими руками. Їй було холодно й порожньо, самотньо й порожньо. Хай що вона робила, її до того примушували. Вона була не така, як усі, вона мала щось більше, ніж усі решта. Кейт підвела голову, але не зробила спроби витерти сльози, що текли з очей. Так, правда. Вона була розумніша й сильніша за інших. Вона мала те, чого їм бракувало.

І не встигши додумати це до кінця, вона побачила перед собою смагляве обличчя Кела, жорстоку посмішку в нього на губах. Її причавив якийсь тягар, і вона застогнала.