НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Тепер я знаю все про нього,— спокійно промовила Абра.

— Про мого брата?

— Про твого брата.

— Він був хороший. Що це я кажу? Він і є хороший. Він не підлий і не брудний, як я.

Вони йшли дуже тихою ходою. Абра зупинилася, зупинився і Кел, і вона глянула йому в обличчя.

— Келе,— сказала вона,— я вже давно знаю про вашу матір.

— Знаєш?

— Чула, як про неї говорили мої батьки, коли думали, що я сплю. Я хочу тобі дещо розказати, і про це розказувати хоч важко, однак необхідно.

— Ти хочеш?

— Я мушу. Не так давно я виросла і вже не була маленькою дівчинкою. Ти мене розумієш?

— Так,— відповів Кел.

— Ти впевнений, що розумієш?

— Так.

— Тоді гаразд. Важко сказати це зараз. Шкода, що я не сказала тоді. Я вже не кохаю Арона.

— Але чому?

— Я намагалася збагнути. Коли ми були дітьми, ми жили у казці, яку вигадали самі. Та коли я виросла, казки мені було вже недосить. Мені стало потрібно щось інше, тому що казка перестала бути правдою.

— Але ж...

— Зачекай — дай мені закінчити. Арон не подорослішав. Можливо, він ніколи не подорослішає. Йому потрібна казка, він хотів, щоб усе було, як він собі намріяв. Він не терпів, колись щось ішло не за його задумом.

— А ти?

— Я не хочу знати, як воно буде. Я просто хочу жити тим, що є. Бачиш, Келе, ми стали в чомусь чужими. Ми зустрічалися, тому що звикли до того. Але я вже не вірила в казку.

— А Арон?

— А він збирався робити все по-своєму, навіть якби йому довелося вирвати з корінням увесь світ.

Кел утупив очі в землю.

— Ти мені віриш? — запитала Абра.

— Намагаюся збагнути.

— Коли ти дитина, то вважаєш себе центром усесвіту. Все відбувається тільки для тебе. Інші люди? Та вони просто тіні, призначені лише для того, щоб було з ким поговорити. Та коли виростаєш, то знаходиш своє правдиве місце, набуваєш свій правдивий розмір і форму. Ти щось даєш людям, люди дають щось тобі. Так гірше, але водночас і краще. Я рада, що ти мені розповів про Арона.

— Чому?

— Бо тепер я знаю, що нічого не вигадала. Він не міг перенести правди про свою матір, тому що вона йде всупереч тій історії, яку він хотів прожити,— а іншої він не хотів. Ось він і вирвав з корінням світ. Так само він вирвав з корінням мене, Абру, коли надумав стати священиком.

— Мені треба все обміркувати,— сказав Кел.

— Віддай мені підручники,— попросила Абра.— І скажи Лі, що я зайду. Тепер я почуваюся вільною. Мені також треба подумати. Здається, я кохаю тебе, Келе.

— Я не хороший.

— Саме тому, що ти не хороший.

Кел майже побіг додому.

— Вона прийде завтра,— повідомив він Лі.

— Еге, та ти щось розхвилювався,— зауважив Лі.

4

Увійшовши до себе в дім, Абра рухалася навшпиньках. У вестибюлі вона кралася попід стінкою, щоб не зарипіла підлога. Вона вже почала підніматися вкритими килимом сходами, але передумала і пішла на кухню.

— Ну, нарешті,— сказала їй мати.— Ти не одразу пішла додому.

— Мені довелося залишитися після уроків. Татові краще?

— Гадаю, що так.

— А що каже лікар?

— Те саме, що від початку,— перевтома. Потрібен відпочинок.

— Він не видається втомленим,— зауважила Абра.

Мати витягла з кошика три картоплини і поклала їх у раковину.

— Твій батько — дуже мужня людина, люба. Мені слід було здогадатися раніше. Він так багато працює на військові потреби, на додаток до основної роботи. Лікар каже, що чоловіки іноді ламаються в одну мить.

— Зайти мені до нього привітатися?

— Розумієш, Абро, мені здається, що йому нікого не хочеться бачити. Телефонував суддя Кнудсен, але тато звелів йому переказати, що він спить.

— Я можу тобі допомогти?

— Піди перевдягнися, люба. Не хочу, щоб ти забруднила свою гарненьку сукенку.

Абра навшпиньках проминула батьків кабінет і увійшла до себе в кімнату. Та вся блищала від лакованих поверхонь, яскраві шпалери аж сяяли. На комоді стояли в рамках світлини її батька й матері, на стінах висіли вірші в рамках, ось і стінна шафа — все на своєму місці, підлога вкрита лаком, і її черевички стоять акуратним рядком. Мати все робила для неї, сама на цьому наполягала — планувала за неї, одягала її.

Абра вже давно не тримала нічого заповітного у себе в кімнаті, навіть нічого особистого. Це почалося так давно, що Абра не сприймала свою кімнату як власну. Усі заповітності були в неї в голові. Ті нечисленні листи, що вона зберігала, були сховані у вітальні, між сторінками двотомника мемуарів Улісса С. Ґранта63, які, про що їй було добре відомо, ніколи не розгорталися ніким, крім неї, з самого моменту виходу з друку.

Абра була задоволена, але не роздумувала, з якої причини. Вона знала про певні речі без розпитувань, бо про таке не говориться. Наприклад, вона знала, що її батько зовсім не хворий. Він від чогось переховується. Так само вона була впевнена, що Адам Траск хворий, бо бачила, як він ішов вулицею. Цікаво, чи знає її мати, що батько не хворий.