НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

Природа ніби задумала приховати пастку, бо обличчя Кейті від самого початку видавалося напрочуд невинним. Волосся вона мала золотаве й пишне; широко поставлені горіхові очі з важкими верхніми повіками надавали їй загадково-сонного виразу. Ніс був делікатний і тоненький, вилиці високі й широкі, вони спускалися до невеличкого підборіддя, тож личко мало форму серця. Рот був красивої форми, з красивими губами, але на диво маленький, так званий пуп’янок троянди. Вуха вона мала невеличкі, без мочок, і вони так щільно прилягали до голови, що навіть коли вона зачісувала волосся нагору, не виділялися: тоненькі пелюстки, притиснуті до голови.

Фігура у Кейті завжди була дитяча, навіть коли вона виросла, з витонченими, ніжними руками і долоньками — крихітними долоньками. Груди в неї так і не розвинулися як слід. До отроцтва пипки в неї аж западали всередину. Мати мусила їх масажувати, щоб вони випнулися, коли Кейті досягла десятьох років. Тіло її скидалося на тіло хлопчика: вузькі стегна, прямі ноги, а гомілки тонкі й рівні, але не стрункі. Стопи — маленькі та круглі, немов обрублені, з високим підйомом, як копитця. Вона була гарненьким дівчам і виросла у вродливу жінку. Голос мала м’який і хрипкуватий, такий солодкий, що перед ним неможливо було встояти. Проте у неї в горлі, мабуть, була ще якась сталева струна, тому що голос Кейті міг ранити, як напилок, коли вона того хотіла.

Ще дитиною вона мала в собі щось таке, що примушувало на неї дивитися, потім відвертатися, а там знову дивитися — схвильовано, як на щось чужорідне. З її очей щось визирало, а потім ховалося, коли поглянути на неї ще раз. Вона рухалася поволі, говорила мало, та варто було їй десь з’явитися, як вона приковувала всі погляди.

Її присутність бентежила і притягувала до себе. Чоловіки й жінки прагнули роздивитися її, підійти ближче, спробувати з’ясувати, що ж викликає оту збентеженість, яку вона так загадково збуджувала. Так було завжди, тому Кейті не дивувалася.

Кейті відрізнялася від інших дітей майже в усьому, але було те, що робило її зовсім інакшою. Більшість дітей ненавидить відмінність. Діти хочуть виглядати, розмовляти, вдягатися й поводитися точнісінько, як усі решта. Коли модно вдягатися безглуздо, дитина страждає і побивається, якщо не може вбиратися у таку безглуздість. Якби в моді було намисто зі свинячих відбивних, нещасна була б та дитина, яка б не мала можливості носити на шиї свинячі відбивні. Таке рабське пристосування до гурту поширюється і на ігри, і на поведінку, соціальну й будь-яку. Це захисне забарвлення, яке діти застосовують задля безпеки.

У Кейті нічого такого не було. Вона ніколи ні до кого не пристосовувалася ні у вбранні, ні у поводженні. Вона вбиралася у те, що сама хотіла. В результаті більшість дітей наслідувала її.

Коли вона підросла, гурт а чи стадо, якими є будь-яке збіговисько дітей, почали відчувати те, що відчували дорослі: в Кейті проступало щось чужорідне. З часом спілкуватися з нею можна було лише наодинці. Групки хлопців і дівчат уникали її, немов вона таїла в собі якусь невимовну небезпеку.

Кейті була брехуха, але не така, як інші діти. Її брехня — то були не вигадки, коли розповідають про щось уявне, а щоб воно здавалося реальним, то й розповідають про нього, як про реальне. Такі вигадки — просто звичайне відхилення від зовнішньої реальності. Я думаю, що відмінність між брехнею і вигадкою полягає в тому, що вигадка застосовує принади і видимість правди задля інтересу і слухача, і оповідача. У вигадці немає втрат і здобутків. Натомість брехня — це засіб отримати зиск або знайти порятунок. Я припускаю, що згідно з цим визначенням письменник — брехун, якщо, звісно, його твори приносять грошову винагороду.

Брехня Кейті ніколи не була невинною. Вона брехала, щоб уникнути покарання, чи роботи, чи відповідальності, й користувалася цим задля вигоди. Більшість брехунів попадається — або через те, що вони забувають, що саме розказували, або через те, що їхня брехня раптом зустрічається віч-на-віч з невідворотною правдою. Кейті ніколи не забувала своїх побрехеньок, вона розробила надзвичайно дієвий спосіб брехні. Вона так близько підходила до правди, що важко було запідозрити брехню. Вона знала ще два способи: або переплести брехню з правдою, або сказати правду так, ніби це брехня. Коли людину звинувачують у брехні, яка виявляється правдою, створюється можливість довший час безкарно говорити неправду.

Оскільки Кейті була єдина дитина в сім’ї, матері не було з ким її порівнювати. Вона гадала, що всі діти саме такі, як її донька. Й оскільки всі батьки схильні хвилюватися, вона була впевнена, що всі її друзі мають подібні проблеми.

Батько Кейті такої впевненості не мав. Він управляв невеличкою чинбарнею в одному містечку в штаті Массачусетс, і це забезпечувало їм заможне й спокійне існування, якщо він працював дуже багато. Містер Амес зустрічався з іншими дітьми поза власною домівкою і відчував, що Кейті не така, як усі. Він це відчував не стільки розумом, скільки душею. Донька непокоїла його, хоча він не міг би пояснити чому.