Наближення. Наркотики і сп'яніння

Що ж стосується пфенніґів, то вони справді були рідкісними в прямому сенсі, хоча ще зовсім недавно в нас у кишенях були мільйони[166]. Якось один магістр, який жив неподалік, розповів мені, що йому забракло саме одного пфенніґа. Той магістр призвичаївся присмерком попивати своє пивце в одній кнайпі, тож, заховавши свої конспекти (тоді це був Геґель) у великій шухляді, він ішов туди просто в пантофлях. Пивце коштувало двадцять пфенніґів; коли ж він хотів заплатити, то помітив, що одного бракує.

— І що ж ви зробили в такій ситуації?

— Поряд зі мною сидів один робітник, то я попросив у нього.

— А що він вам сказав?

— Та нічого. Просто поглянув на мене й дістав один пфенніґ із кишені.

89

Моя кімната була розташована над заїздом у двір. Протягом дня на вулиці було спокійно, та перед закриттям шинків відбувалося пожвавлення. Часом я прокидався від суперечки, підводився та наслухав біля темного вікна, ніби в ложі просценіуму[167]. Особи мінялися; але типажі були тими самими: дві дівчини легкої поведінки, які обмінювалися досвідом, повія та її сутенер, двоє п'яних, які або сварилися, або браталися.

Розмови гетер, які описує Лукіан або Аретіно, — то все літературні прикраси цілком тверезого ґешефту, чиї махінації проводяться сьогодні спритніше, хоча й не так кумедно, як то було в минулі часи. Якось пізніше я знову згадав про це, коли дивився на ісландську дівчину, яка спритними рухами чистила луску та патрала оселедця. Так само по-діловому все відбувалося й тоді, але й не без натяків. Погляд напівпричарованого чоловіка у світлі газового ліхтаря здавався боязким, так ніби він хотів проникнути крізь макіяж, що приховував обличчя, як тиньк приховує стіни.

Завсідниці, які розставили внизу свої сіті, були тверезими, але їм щастило більше, якщо їхня жертва більшою або меншою мірою вже була напідпитку, але не занадто. Ті, хто займалися цим ремеслом, мали неподалік власні кімнати; небезпечнішою породою були ті, які не показувалися завидна, вони прибували з села й підстерігали п'яних. Вони були напівманекенами; одну з них убили в її ж кімнаті. Коккель, судовий паталогоанатом проводив її розтин. Зокрема, він казав про дві воскові прокладки, які дівчина прикріпляла на час нічної роботи, імітуючи круглі щоки.

Розмови п'яниць були безкінечними — партнери не могли ніяк розійтися; думки з труднощами торували шлях крізь мозок, аж поки хтось із сусідів не вимагав тиші. Але в розмовах між ремісниками, батьками родин, сутенерами іноді можна було почути дивовижні речі. Коли думки розпливаються й стають пласкими, проступає бажання, яке є їхньою матір'ю. В белькотінні під місячним світлом виказується те недоступне, що є спільним для всіх нас. Потуги стають сміховинними, тягар заважким. Тут стає очевидно, де закінчується будь-яке зусилля. Ймовірно, Шекспір часто прислухався до таких розмов, і не без вигоди для себе. Так само й співчуття, яке робить бюхнерового Войцека[168] трагічною фігурою, має ту саму основу.

90

Усьому цьому передували спостереження за життям довкола Александерплац[169] і пізніший досвід. Прогулянки, на які я близько 1930 року вирушав наодинці, а часом у супроводі Едмонда, відрізнялися від тих, на які зразу після Першої світової я вирушав із Цербіно.

Мені припало до душі ім'я мого товариша, оскільки він нагадував мені персонажа з комедій Ґольдоні.

Грубі риси анімалістичного обличчя, брутальний інтелект із вайлуватим гумором. Безробітний або й краще: без роботи, але не без засобів, походження яких було доволі сумнівним. Пасторський синок, кримінальні схильності. Він спав у Далемській віллі, йому протегувала стара подружня пара, яка була переважно у мандрах; у цих спальнях він також проводив свою сієсту. Одного пообіддя старі несподівано повернулися й одразу захотіли трохи відпочити. Цербіно заледве встиг залізти під ліжко й мусив сидіти там тихо протягом двох годин. Жаскі думки крутились у нього в голові.

У нього були меланхолійні перепади настрою; він любив пофантазувати про власне самогубство. Він продумав його до найменших деталей. Ніхто не мав його знайти, але не тільки цими міркуваннями нагадував він божественного маркіза[170]. У тутешніх, лісах він надибав лисячу нору з незвично великими проходами, які треба було лише трошки розширити, щоб пролізти до лігва, там все і мало статися.

Цей його задум, як і всі його плани, мав водночас фантастичні й реалістичні риси — комбінація, яка уможливлює досягнення великої мети. Час сприяв таким натурам; ми були свідками подібних випадків. Востаннє я чув про нього, коли він виринув у одному армійському штабі.

— Ну і чим там Цербіно займається? — запитав я Мартіна, який був завідувачем відділу кадрів.

— Організовує поїздки на фронт для театральних труп та скуповує під час відпустки покинуті гравійні кар'єри за берлінською міською смугою.

— А навіщо це йому?

— Каже, що після війни вони матимуть вартість золотих копалень, оскільки люди не знатимуть, куди подіти уламки будівель.