Навіжені в Перу

Відтак я проштовхнув долоню у щілину і, наскільки зміг, відважив убік металевий лист. Притулившись щокою до розширеного отвору, спочатку зазирнув праворуч. Прискіпливий огляд виявив одноповерховий гостьовий будинок у глибині маєтку, навіс для мангала і акуратний мармуровий фонтанчик, словом, нічого цікавого. Затим я поміняв позицію і скосив очі наліво. З лівого боку до хоромів ліпився гараж, коло гаража тулилась собача халабуда, а біля буди…

— Мати Божа! — я весь аж умлів, а живіт і все, що нижче нього, стислося в судомі. — Це не мопс, хай йому!

В той же момент мій товариш також угледів його.

— Я думаю, це ведмідь, — пополотнівши, прошепотів Тьомик.

Мушу визнати, я теж спочатку гадав, що переді мною бичок, у якого просто не виросли роги. Істота, що сиділа коло будки, спроквола озираючи майданчик, мала висоту в холці — метр двадцять; якщо міряти від тім’я до землі — півтора метри; а коли б звір надумав звестись на задні ноги, то, безперечно, був би на дві голови вищим від Тьомика. Лапи чудовиська нагадували колони римського храму: товсті та могутні, обплетені виразним рельєфом м’язів. Під короткою брудно-білою шерстю на грудях випирали ще більш чіткі й опуклі вузли мускулів. Широкий, значно більший від людського лоб увінчували короткі заокруглені вуха; видовжена морда дійсно чимось змахувала на ведмежу і закінчувалась великим, немов ґудзик від жіночого пальто, чорним носом. Крізь тонкі рожеві губи проглядались страхітливі жовтуваті ікла.

Після хвилинних сумнівів я все ж вирішив, що переді мною — пес. Безперечно, велетенський і страшний, мов демон Тартару[19], але пес. Щоправда, дивлячись на його габарити, витягнутий писок, короткий, наче кролячий, хвіст, я подумав, що серед далеких родичів цього сіро-білого мутанта, безперечно, затесались один чи навіть цілих два ведмеді грізлі.

Поки я міркував над родоводом загадкового звіра, той зачув нас із напарником. Собако-ведмідь моментом зіп’явся на рівні ноги, гучно втягнув повітря носом і… гавкнув. Я, скажу чесно, ще такого не чув… Рявкнув він так, що від несподіванки Тьомик йойкнув і відлетів від паркану, наче його довбонуло струмом з мережі напругою щонайменше кілька тисяч вольт, а я сіпнувся, вишарпнувши руку, якою притримував секцію паркану, через що металевий лист зісковзнув і причавив мені носа.

— А-а-а! У-у-у! О-о-от га-а-ад! — горлав я, потираючи долонею розпухле нюхало і відчуваючи при цьому пекучий сором через швидкоминучий переполох і нашу з Тьомиком «неспортивну» поведінку. — Ти бач, розшумівся, пекельний виплодок!

Здоровенний барбос навіснів за оборою, одначе його гавкіт, як і раніше, линув здалеку, не наближаючись. Осмілівши, я підтягнувся на руках на паркані і, вистромивши голову над краєм металевого листа, ще раз зазирнув на подвір’я.

— Тьомо, він на прив’язі! — зраділо оповістив я. — Прикутий товстенним ланцюгом до кілка коло будки, чортяка.

Потираючи забиті сідниці, Артем наблизився і собі вискочив на паркан. Як і я, підтягнувся на руках.

— Ти що задумав, чувак? — насуплено спитав він.

— Я думаю, треба брати. Потрібно виметикувати, як взяти його у полон. На пункті збору за гонади такого монстра «грінпісівці» віддадуть сотню нуебо солів, ніяк не менше. Це ж цей… як його? Альфа-самець, Тьомо! Можна сміливо просити півтори.

Тьомик не знав, хто такий альфа-самець, але мій задум йому відразу не сподобався.

— Слухай, Максе, давай ліпше залишимо в спокої… — обачно порадив товариш.

— Кого? — не зразу розторопав я.

— Ну, ведмедя… Я волів би за краще з ним не зв’язуватись.

Аби я не був таким пришелепою, то, безсумнівно, послухався б поради свого компаньйона. Одначе туполоба чванькуватість і гординя засліпили мене.

— Для мене тепер це справа честі! — палко заперечую напарнику, відчуваючи притлумлену ганьбу через нещодавню паніку і прищемленого носа. — Він кинув нам виклик. А тому, поки цьому монстру не відчикрижать яйця, моя душа не матиме спокою!..

Повернувшись у хостел в Чіклайо, я мерщій поліз в Інтернет — узнавати, з ким нам доведеться мати справу. Пошуки не тривали довго. Через півхвилини я гукнув Тьомика до ноутбука, тицьнув пальцем у фотографію на екрані і прошепотів:

— Тепер я знаю, що за звіра ми спіткали. Це — алабай, туркменський вовкодав!

Напарник прищурився, недовірливо похитавши головою. А тоді неквапливо відсьорбнув гарячого чаю з потрісканої чашки і мовив:

— Хай навіть так. Припустімо, ти маєш рацію. Але як ти збираєшся з цим алабаєм впоратись?

Кільканадцять секунд, пережовуючи в губах давно згаслу цигарку, я переключався між закладками Internet Explorer’а, похапцем пробігаючи інформацію про звички та особливості цієї страхітливої породи. Зрештою я відкинувся на спинку крісла, клацнув запальничкою, підпаливши згаслий недопалок, і випустив під стелю кільце тонкого сірого диму.

— Я не знаю… Я ще не знаю, Тьомо…