Навіжені в Перу

Після того, як Тьомик дав драла з Києва акурат у переддень свого весілля (безсовісно, по-поросячому полишивши мене розгрібати усе те амурне паскудство, що сам заколотив), я урочисто й палко поклявся щонайменше півроку до України не потикатися. Заледве врятувавшись від родичів Альони, колишньої Артемової нареченої, я був твердо переконаний у тому, що скажені Альонині кревняки навряд чи вельми зрадіють, ненароком перестрівши мене чи мого друзяку де-небудь посеред столиці нашої славної вітчизни. Більше того, дещо згодом надійшла інформація від надійних людей про те, що батько Альони привселюдно присягнув на Біблії, що подарує новенький «Мерседес» С-класу будь-кому, хто принесе йому в кошику наші з напарником голови. (Я спершу навіть трохи образився. Чому наші? Ну чому зразу наші?! Я ж там, бляха, узагалі не при ділах!) Тож одного дня, коли на Тьомика накотила чергова хвиля туги за Батьківщиною, я суворо наказав друзяці:

— Чувак, без вибриків — нам краще не ворушитися і залягти на дно.

— Добре, цувак, — шепелявлячи, відповів мій товариш, оскільки зубні протези, що стояли на місці його передніх зубів, Тьомик нещодавно викопирсав, мотивувавши свої дії тим, що вони йому муляють. (Нагадаю, що зуби йому вивалив мексиканський боксер-важковаговик під час канкунської «фотосесії» [1], а протези — не без проблем, звісно, — вже в Україні втулили.) Нових зубів Артему поки що не поставили.

Відтак цілі три місяці ми з напарником скніли в Стокгольмі. Незабаром таке життя, скажу вам чесно і без вихилясів, капітально мені набридло. Після цілого року навіжених пригод по інший бік Атлантики планомірне байдикування в найдосконалішому і найнуднішому місті світу видавалось мені витонченими інквізиторськими тортурами.

…Одного прісного й тягучого, мов жувальна гумка, дня наприкінці недовгого шведського літа ми з Тьомиком сиділи на лаві коло сонної затоки в самісінькому центрі Стокгольма, дивилися на білих, мов сніг, чайок, на велетенські круїзні лайнери, що відправлялись у кількаденне плавання Балтикою, і на поодиноких рибалок, які куняли на мостах, схилившись над тонкими списами своїх вудок, розморені м’якими променями призахідного сонця. Здебільшого ми мовчали.

Аж раптом мій напарник повернувся до мене і, загадково усміхаючись, промовив:

— Максе, ти все ще винен мені десять тисяч доларів.

Я мав би тут сказонути щось на кшталт: «Пам’ятаю, друже, я обов’язково віддам, все до копійки, от тільки крутну яку-небудь аферу чи махінацію». Звісно, я також міг би ляпнути: «Чувак, кури бамбук, я тобі нічого віддавати не збираюся». Але я нічого такого не сказав, адже знав, чого насправді хоче мій напарник. Кажу ж, що іноді читаю його думки.

— Перу, — натомість мовив я.

А тут Тьомик, знаєте, мав би відповісти: «Ти, блін, про що? Яке Перу? Ти мені тут бульки носом не пускай, чувак! Я тобі ясно кажу — повертай мої бабки!» Однак мій товариш нічого подібного не сказав.

— Поїхали, — затремтівши від радості, мовив Артем.

І ми поїхали.

2

Чому саме Перу?

Річ у тім, що кілька місяців тому до мого троюрідного брата, що живе в Пуканичах, затурканому присілку на Волині, прилітав з-за океану старенький дідуньо. Дідок уже більш ніж півстоліття живе у Перу, і звуть його Григорій Самолюк, хоча у паспорті писалось по-тамтешньому — по-перуанському цебто — Ґреґор. Виявилось, що старий майже всю Другу світову відсидів у німецькому полоні, шиючи для доблесних солдатів Вермахту пухнасті вовняні шкарпетки. Незважаючи на те, що Григорій (чи то пак Ґреґор) старався і в міру своїх можливостей шкодив ворогам радянської держави, роблячи дірку в кожній другій шкарпетці, аби вона чимскоріше розповзлася, радянська влада потуг молодого волинського селянина не оцінила, безпардонно проігнорувавши такий вагомий внесок у перемогу над фашизмом. Навіть гірше — Григорія, як і багатьох йому подібних, записали до когорти «ворогів народу».

Після закінчення війни і звільнення з концтабору пан Самолюк зібрався до України, втім, за день до від’їзду товариш по концтабору попередив Григорія, що після повернення на Батьківщину його негайно депортують до Сибіру. Григорій, не довго думаючи, поміняв азимут і чкурнув на південь — до Італії. Пропрацювавши три роки в Неаполі у «Червоному хресті», молодий українець емігрував до Перу, де завдяки титанічній працелюбності та навичкам роботи із землею за кілька років нажив собі чималі статки.

Так ось, на старості дідуньо Ґреґор прилетів на Вкраїну, аби востаннє перед смертю зиркнути підсліпуватим оком на батьківську землю (забув сказати: око у старого було лише одне — ліве; праве вибив десь у тому своєму Перу). За п’ять днів, досхочу надихавшись рідним повітрям, перуанський дідок пошурував назад у свою заграницю, залишивши онукові в подарунок п’ятнадцять тисяч доларів готівкою та цілу торбу дивних історій про те, як він, старий чорт, ловко розбагатів у себе в Перу…

Перуанські гроші два з половиною місяці пропивали всім селом.