Не судилось (Панське болото)

Д з в о н а р и х а (оглядає дворище кругом). А в тебе порядок у дворi, по-хазяйськи, по-хазяйськи, дитино! (Цiлує її). От якби покiйний батько побачив тепер тебе, радувався б, боже як! Не привiв господь, а любив вiн тебе страх як! Ти пам'ятаєш батька?

К а т р я. Пам'ятаю: вуса були сивi, довгi; спiвали в церквi, мене з собою брали. Навiть на одчитування до мерцiв ходила була з татом. Спочатку боялася покiйникiв, а далi привикла… Я й тепера їх не боюсь!

Д з в о н а р и х а. Живi, доню, страшнiшi! Тепер у мене тiльки й думки, тiльки й молитви, щоб тебе оддати до рук щирої, чесної людини, одружити! Привiв би бог побачити дитину свою щасливою, порадуватись на неї, то тодi й очi закрити безпешно.

К а т р я. Мамо, годi про це! Не кину я вас, аби ви мене не кинули!

Д з в о н а р и х а. То вже божа воля.

К а т р я. Нi, я не про смерть кажу, одведи господи…

Д з в о н а р й х а. А про що ж?

К а тр я. Так, про всякi пригоди.

Д з в о н а р и х а (цiлує її). Сумна ти чогось: все зi мною та зi мною, то й занудилась; не знать що в голову лiзе. Ти б пiшла до подружок абощо… а то подивись, як ти змарнiла, мов зiв'яла…

К а т р я (з сльозами прилада до матерi). Зiв'яла, мамо!

Д з в о н а р и х а. Дитино моя люба! Що з тобою?

К а т р я (утира хутко сльози). Нiчого, мамо… вас шкода!

Д з в о н а р и х а. Голубко моя! Чого ж ти за мною так побиваєшся? Час i про себе думати…

К а т р я. Цитьте, мамо! Он Дмитро сюди йде!

Д з в о н а р и х а. А, Дмитро? Моторний, доню, хлопець, хорошого роду i до нас, сирiт, лине, бо й сам сирота…

В И Х I Д II

Тi ж i Дмитро.

Д м и т р о. Здоровi були, мамо, з недiлею! Уже й з хати вийшли? Здрастуй, Катре!

К а т р я. Здрастуй!

Д з в о н а р и х а. Слава богу, Дмитре, дибаю потроху; уже час i за дiло братися.

Катря одходить i почина дещо прибирати; здiйма глечики з тину i зносить до хати тощо.

Д м и т р о. Де ж вам трудити себе? Спочивайте!

Д з в о н а р и х а. I то вже належалася; заїла багато чужої працi. От i ти, — не знаю, чим уже й одслужу, — оплiв, охаїв наш дворик i всiм нам, сиротам, допомагаєш.

Д м и т р о. Яка там помiч? Не варт про те й говорити. Зайвий був час, а руки не купованi.

Д з в о н а р и х а. Хоч i не купованi, так здалися б на своє дiло, а не на чуже.

Д м и т р о. Не яке воно й чуже! Менi, може, ваша сорочка ближче до тiла, нiж своя. Що я? Один собi, як палець, — бурлака, та й годi! Багато менi треба? Заробив що чи де заробив — не велика журба. А от вам — друге дiло: ви слабi, а Катря молода; i коло вас, i коло господарства сама побивається… Як же не пособити? Такiй молодiй дiвчинi i надiрватися можна! Я ж не скотина яка нечувственна!

Д з в о н а р и х а. Нехай уже тобi за твою добрiсть господь оддячить!

Д м и т р о. Менi, може, — коли ви оце слабi були, — серце шарпалось, як гляну було на Катрю, що вона як тiнь яка ходить! Я б, може, раднiший був свої руки пiдложити, а не те що зробити яку мализну…

Д з в о н ар й х а. Та бачу, бачу, козаче, що тобi дочки жалкiше, нiж старої…

Д м и т р о. Нi, крий боже! I вас я вважаю за матiр: рiдних пак не згадаю нi батька, нi матерi. Чоловiк ваш покiйний, царство йому небесне, виховав мене, зберiг сиротi i батькiвщину, i хату, наставив мене самого добрим хазяїном, до пуття довiв, — так як же менi не любити вас? З Катрею зросли ми укупi…

К а т р я (надходить). Я, мамо, розпалю у коминi, кулешика вам зварю на вечерю.

Д з в о н а р и х а. Не треба, доню. (Гладить по головi її). Славна у мене, Дмитре, дочка: i хороша, i моторна, i упадлива.

Д м и т р о. Що й казати? Нема, може, в свiтi за Катрю!

К а т р я (гiрко). Не хвалiть, мамо!

Д з в о н а р и х а. Запишаєшся? А тебе таки справдi, кралечко, гедзь з одного боку напав.

К а т р я (перебиваючи). Он дивiться, як сонце сiдає червоно; певно, вiтер буде на завтра. Треба буде однести до млина мiрочки зо двi пшеницi, бо в нас уже борошна обмаль.

Д м и т р о. Я завтра зайду й однесу.

Д з в о н а р и х а. Та то борошно борошном, а ти таки…

К а т р я (хутко). Мамо, цитьте! (Прислухається). Хтось iде до нас; може, лiкар? (Бiжить з тривогою; дивиться за ворота).

Д з в о н а р и х а. Може, справдi. Вiн того тижня заїздив, то обiцявся, що ще заверне.

Д м и т р о. Та тепер уже ви, хвала богу, одужали, то чого б i ходити йому чи паничевi?

Д з в о н а р и х а. Та лiкаря уже бiльш мiсяця i в селi нема.

Д м и т р о. А паничевi б чого? Хiба й вiн лiкар?

Д з в о н а р и х а. Не знаю; тiльки така вже добряча душа, що й господи! Що божого дня трудився!

Д м и т р о. Себто вас жалував так?

Д з в о н а р и х а. Господь його святий зна, — чи у його вже таке серце, чи ми заслужили ласки у бога?

Д м и т р о (зiтхнувши). Може.

К а т р я (вертаючись). Нi, то не вiн; хтось у хустцi. Позношу лишень я на нiч полотна в комору.

Д м и т р о (iдучи за Катрею). Я тобi поможу.

К а т р я. Та я й сама зберу — не важкi. (Iде до тину i збира полотно, що на йому розвiшане).

Д м и т р о (пiдходячи до тину). Катрусю! Я хотiв би з тобою побалакати…

К а т р я. Об чiм? (Потупилась).

Д м и т р о (мне шапку). Сама знаєш, об чiм… тiльки й думки, тiльки й гадки!