Не судилось (Панське болото)

А н н у ш к а. Хтокало!

Х а р л а м п i й (яро). Бачила?

А н н у ш к а. От тiлько троньте, я такого шкандаля зделаю!

Х а р л а м п i й. Так ти бачила?

А н н у ш к а. Аж вуси все у зливках; гляньте! (Одступає до дверей).

Х а р л а м п i й (змiшавшись, утира рукавом). У-у! Смалена! Киш менi звiдцiля! (Iде в дверi).

А н н у ш к а (тiка на рундук). Ругателi!! Будете знать! Постойте, я вас всєх на чистую воду! — I ви, паничу Михайло Iванович, почешетесь! У мене письмо од дядиньки: я його викрала… Будет i бариня знати! Промiняли меня на ту шльондру, — i я ж потешусь! Попануєш! Попануєш! Ух, печуть меня всi, та й я ж попеку!! (Побачивши паню з Михайлом, iде далi).

В И Х I Д II

Анна Петрiвна i Михайло.

Анна Петрiвна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.

А н н а П е т р i в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатiь, то уж верно нужно.

М и х а й л о. Та я в дiлах не знаюся!

А н н а П е т р i в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, — научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного…

М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тiльки плечима здвигнеш! Я з вами хотiв би побалакати…

А н н а П е т р i в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела…

М и х а й л о. Дуже швидко.

А н н а П е т р i в н а. Зто уж мое дело… Ты пойми, что дядя сам намекает в письме…

М и х а й л о. Та яке ж менi дiло до його превосходительства…

А н н а П е т р i в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?

М и х а й л о. Мамо, я хотiв би побалакати…

А н н а П е т р i в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им… и вот благодарность родителям — за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!

М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!

А н н а П е т р i в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу… Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик… Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парiя — безправний, зневажений.)

М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!

А н н а П е т р i в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Iде хутко на рундук).

В И Х I Д III

Михайло сам.

М и х а й л о. Ну й добалакався! Два мiсяцi чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матiр весела, — от тобi й натрапив! З нею, значить, — годi: цей проклятий дядькiв лист усе попсував… Хiба до батька удатись? Просто i думок не зберу… у такi нетрi та болота зайшов, що з кожним кроком тiльки грузнеш бiльше та глибше.

В И Х I Д IV

Михайло i Пашка.

П а шк а (тихо пiдкрадаючись). То ви, Михайло Iвановичу?

М и х а й л о. Пашка! Чого ти?

П а ш к а. Вийдiть зараз до млина: там Катря дожидається.

М и х а й л о. А що там?

П а ш к а. Як що? Цiлий тиждень не бачили її, та й жалощiв нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! I без того догадується вже, картає…

М и х а й л о. А менi хiба легче? Он зараз з матiр'ю мав яку бучу!

П а ш к а. Хiба довiдались?

М и х а й л о. Та ще нi… я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати… а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне дiло.

П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?

М и х а й л о. Хто ж тобi каже, що кину? Я ж за неї i розпинаюсь тут!

П а ш к а. Хоч би ж навiдували її, а то все рiдче та рiдче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такi за вас муки прийма — господи! Мов з хреста знята!

М и х а й л о. А ти думаєш, менi легко? Тут i дома не знаєш на яку й ступить, — i так i сяк пiдходиш, щоб прихилити своїх… i такi й сякi думки не дають спокою; а там прибiжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зiтхає, часом плаче… Така нудьга вiзьме, що й на свiт би не дивився!

П а ш к а. Диво, що плаче! Вона бiльше й побивається, помiчаючи, що ви не такi вже стали…

М и х а й л о. Я такий самий, а радощi-то не такi, яких чекалось.

П а ш к а. Чим же Катря винна? Хiба ж не бачите, що вона божеволiє, гине за вами?

М и х а й л о. А в мене, Парасю, хiба не плаче все у нутрi? Тим-то i тяжко йти на тi сльози…

П а ш к а. I як-таки вам рiвняти себе до неї? У вас — i достатки, i розкошi, а у неї, бiдної, часу нема i на своє горе: роби i на себе, i на свою матiр слабу… А тут ще Дмитро скаженiє, всякi похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.