Неизвестный Нестор Махно

Пальто так себе было, можно даже сказать, совсем никудышним оно было, но сохранить его — для будущего музея батьки Махно, стоило. И его хранили: сначала Виктор Яланский, затем — после его смерти, его супруга Любовь Федоровна. Ну, а когда и она умерла — в конце 2017 года, сделал большое дело: выкупило у ее наследников дом — вместе с семейными реликвиями, естественно.

В 150 тысяч гривен он обошелся городской казне. Вроде бы, дорого. Но дом этот — свидетель эпохи. Принадлежал он старшему брату Нестора Махно Карпу; одно время в этом доме даже штаб махновской армии размещался. Лучшего здания для музея легендарного гуляйпольского атамана просто не придумаешь.

И такой музей в Гуляйполе уже создается. А временно некоторые вещи из семьи Виктора Яланского нашли свое место в экспозиции Гуляйпольского районного краеведческого музея. Включая пальто матушки Галины.

Галина Кузьменко едет в Гуляйполе

Помню, летом 2002 года мы с Виктором Яланским сидели у него во дворе и листали не так давно вышедшую книгу «Нестор і Галина», автором которой были сам Виктор Иванович и журналист Лариса Веревка. Хозяин рассказывал, как прятал у себя в огороде документы, вошедшие потом в книгу, а я, слушая его, читал, все более и более увлекаясь изложенным в книге.

А вычитал я тогда вот что:

«І от прийшов лист, датований 18 вересня 1976 року, Галина Андріївна писала мені: «Врахую дні Вашої відпустки і, якщо не розхворіюся, спробую приїхати, щоб Ви мене зустріли в Запоріжжі, поки ще будете у відпустці».

27 вересня ввечері приносять мені телеграму: «Їду. Поізд 105, вагон 9, місце 19. Галина». Діставатися з Гуляйполя до Запоріжжя, нашого обласного центру, не так і просто. Тому поїхав на сусідні Пологи автобусом, звідти поіздом на Запоріжжя. Ніч перебув на вокзалі. І увесь час непокоівся: чи не захворіла Галина Андріївна. Була восьма ранку, 28 вересня, коли московський поізд — точно за розкладом — підійшов до Запоріжжя-1.

У добре поношеному пальті, худорлява, вона виходила з вагону поволі, неспішно — це не старість давалася взнаки, а мала таку манеру триматися, з якоюсь притаманною лише їй гідністю. От і ступила знову — через 55 років — на Запорізьку землю. А що важать п'ятдесят п'ять років для людини? Для мене, 34-річного, ця цифра видавалася тоді астрономічною…

Ми однаково почувалися щасливими — я кажу «ми», бо бачив ії непідробно щиру посмішку і щасливі, як і в мене, очі. Вони були темні-темні. Може, такими видавалися через блідість лиця або ж через біле-біле — сиве-сиве волосся, що вибивалося з-під картатої хустинки.

О 8.45 ми сиділи в автобусі, що віз мене додому, а ії до міста, котре стало початком її свідомого жипя, колискою її надій і розчарувань, щастя й нещастя, одним словом — їі долею. До Гуляйлоля.

Дивилися у вікно, і вона, здавалося, всьому раділа: тополям уздовж траси, що змінювалися вербами, яблунями, охайним оселям, милуваnася клаптем землі, вкритим величезними різнокольоровими гарбузами — жовто-гарячими, зеленими, світло-жовтими в зелених смужках. Вони нагадували здаля відшліфоване морськими хвилями каміння, яке часом бачимо на морському узбережжі. «Як я давно не була на Україні», — повторювала час від часу Галина Андріївна.

На півдорозі, в Оріховому, мали зупинку. Всі вийшли з автобуса. Насолоджувалися лагідним, як влітку, теплом. У пристанційному буфеті купили пиріжків, якоісь води. О пів на дванадцяту були в Гуляйполі. Від зупинки помалу пішли пішки — такі відстані в Гуляйполі долаються або пішки, або на велосипеді, іншого транспорту немае».

Как интересно описана встреча с женой батьки Махно, какие точные — и сочные, характеристики даны — гостье, тому времени… И даже на состояние пальто Виктор Иванович обратил внимание: «У добре поношеному пальті…» Уж очень бросалась в глаза, как я понимаю, бедность матушки Галины, легендарной жены легендарного атамана.

«Да стоит ли, — скажет кто-нибудь, — возвращаться к той легенде, к тем давним махновским временам? Пусть уже они остаются Истории. Вместе с тем пальто».

Пусть. А стоит ли возвращаться?

Вот какими наблюдениями поделилась на сей счет директор краеведческого музея Любовь Геньба. Как творческий человек, она уловила настроение земляков, которые после начала войны на Востоке Украины вновь ощутили себя… махновцами — защитниками воли, своей земли. Кстати, на тубусе от гранатомета, который я тоже обнаружил в музейной экспозиции, заместитель командира роты Наполеон (!) написал такое посвящение гуляйпольцам:

«Шановни Гуляй Польці! Приймить щиру подяку за вихованих вами бойових товаришів Махна, Боцмана та Папая! Нехай їхній дар музею рідного міста нагадує вашим нащадкам про їхні мужність, самовідданість та любов до рідного краю. Миру вам, щастя вашим родинам, борони вас Бог! Заст. командира роти Наполеон, м. Кривий Ріг».

Махно вновь вышел защищать свою землю!

Поспели сливы в саду у батьки Махно